|
Рельєф України Рельє́ф Украї́ни переважно рівнинний (95 % території країни) з невеликими абсолютними висотами (низовини складають 70 % території, височини — 25 %)[1]. Територія країни займає південно-західний край Східноєвропейської (Руської) рівнини[1]. Середні висоти рівнинної частини країни — 170 м. Окремі вершини Карпатських гір сягають висот 1700—2000 м (Говерла, 2061 м), Кримських — 1500 та більше м над рівнем моря (Роман-Кош, 1545 м)[1]. Вивчення рельєфу має важливу роль в розумінні розміщення природних ресурсів, особливостей формування і розміщення корисних копалин, використання сільськогосподарських земель, планування розміщення промислового виробництва, транспортних магістралей, будівництва населених пунктів, проведення природоохоронних заходів, мінімізації наслідків стихійних лих тощо[2]. Загалом рельєф України створює сприятливі можливості для розвитку продуктивних сил та освоєння природних ресурсів країни. Рівнинний характер території дає величезні можливості з економії витрат на спорудження та підтримку транспортної мережі країни. Широке залучення геоморфологічних методів в практику геологічно-інженерних вишуковувань дає змогу звужувати території пошуку корисних копалин і тим здешевлювати процес, скорочувати час і зменшувати затрати виробництва. Загальна характеристикаБільша частина території України належить до південно-західної окраїни Східноєвропейської рівнини та має рівнинний рельєф; тільки на півдні височать Кримські гори, а на заході — Карпати. Східноєвропейська рівнина в межах України складається з височинних і низинних ділянок, що здебільшого відповідно збігаються з підняттями й опусканнями кристалічного фундаменту платформи. Серед перших найзначніша Волино-Подільська височина, що простягається з північного заходу на південний схід від верхньої течії річки Західний Буг і лівих допливів верхів'я Дністра до долини Південного Бугу[3]. Північну частину України займає південь Поліської низовини з висотами 150—200 м; її рівнинна (місцями ускладнена моренно-горбкуватими, еоловими формами рельєфу й карстом) поверхня складена древніми флювіогляціальними й алювіальними відкладами. На південному сході вона поступово переходить у Придніпровську низовину, що простирається лівобережжюм Дніпра (Славути) в його середній течії. У західній частині низовини добре виражені заплавна й надзаплавна тераси Дніпра; східна частина є рівнинною, розчленованою ярами, балками й асиметричними долинами лівих приток[3]. Для височин України характерно глибоке й густе розчленовування поверхні долинною і ярово-балковою мережею. На Сході України яруги і балки сильніше розвинені, ніж на інших українських землях; їх густота становить 1—2 км на 1 км², а яружне розчленування доходить до 10—30 % площі (найбільше в південно-східній частині між Осколом і Доном з Хопром). Обезліснення і надмірна оранка степів вплинули на зростання балок. На північному сході у межі України заходять відроги Середньоруської височини. На правобережжі Дніпра розташована Придніпровська височина (висоти до 323 м). У південно-східній частині країни є невелика Приазовська височина (Бельмак-Могила, 324 м), тектонічне продовження Українського щита Придніпровської височини. З північного сходу до Придніпровської низовини примикає Донецький кряж (Могила Мечетна, 367 м), на території якого часто трапляються терикони, кар'єри й інші антропогенні форми рельєфу[3]. Південна частина України зайнята Причорноморською низовиною, злегка похилою на півдні з широкими долинами й плоскими вододілами з подами і степовими блюдцями, що утворилися в результаті суфозії у лесових породах[3]. Низинні простори Північного Криму є продовженням Причорноморської низовини, за винятком Керченського півострова, Керченська рівнина якого відрізняється горбкуватим рельєфом і наявністю грязевих вулканів. Приморські низовини поступово на півдні переміняються Кримськими горами з трьома пасмами, з яких найвище — Південне, або Головне Кримське пасмо (Роман-Кош, 1545 м)[3]. Для рельєфу Кримських гір характерні вирівняні поверхні (яйли) із широким розвитком карстових форм. На заході України розташовані найбільш високі гори в країні — Українські Карпати, що представляють звужену (до 60—100 км) і знижену частину Східних Карпат та складаються з ряду паралельних хребтів, витягнутих із північного заходу на півдненному сході на 270 км (найвища вершина — гора Говерла, 2061 м). У південно-західних передгір'їв Українських Карпат простирається алювіальна Закарпатська низовина (висота 100—120 м)[3]. НизовиниНизовини найбільш розповсюджена форма рельєфу України, вони займають близько 70 % території країни[1]. Усі вони, окрім Закарпатської (частина Середньодунайської), є окремими елементами величезної Східноєвропейської рівнини, що розкинулась від арктичних морів на півночі, до Кавказьких гір на півдні, від Уральських на сході до Карпатських на заході. ПоліськаУкраїнське Полісся — південна частина великої Поліської низовини (північним його складовим елементом виступає Білоруське Полісся), займає крайню північно-західну територію країни, північну частину Правобережжя Дніпра у межах північних частей Волинської, Рівненської, Житомирської, Київської, Чернігівської областей та частково Сумської[2][3]. На півдні область межує з Волинською і Придніпровською височинами і має досить чіткі й виразні межі в рельєфі, від Володимира-Волинського на заході, північніше Луцька і Рівного, далі на сході умовно проходить через Коростень і Вишгород[2]. Це історично заболочена (значно осушена у другій половині XX століття) рівнинна територія з широкими і пологосхилими річковими долинами. Тут концентрується найбільший земельний масив осушених земель України[2]. Кліматичні умови (кількість атмосферних опадів, відносна вологість повітря) змінюються із заходу на схід в бік зменшення (континентальність клімату навпаки, збільшується з просуванням на схід), відповідно, зменшується і заболоченість території[2]. Геоморфологічна область Українського Полісся складається з таких підобластей: У геоморфологічному сенсі (наслідуючи фізико-географічний поділ) часом до Українського Полісся відносять також і Лівобережжя Дніпра — Чернігівське і Новгород-Сіверське Полісся.
У геологічному формуванні низовини брали участь докембрійський кристалічний фундамент, осадовий чохол крейдового та палеогенового періодів, що часто виходять на поверхню. Четвертинні відклади представлені здебільшого пісками і глинами[1]. Геоструктурно низовина на заході Волині приурочена до Волино-Подільської плити, на Житомирщині — Українському щиту, на Лівобережжі — Дніпровсько-Донецькій западині[3]. Загальний нахил поверхні Українського Полісся — із заходу на схід[2]. Рельєф здебільшого рівнинний, часто порушується водно-льодовиковими формами рельєфу — горбоподібними підвищеннями, валами і горбами. Абсолютні висоти рельєфу незначні — 150—200 м, найбільші пов'язані з Словечансько-Овруцьким кряжем (316 м), відносні висоти якого невеликі — 50—60 м; уздовж Дніпра і Прип'яті абсолютні висоти не перевищують 150 м (у Волинській області вище за 200 м)[2]. У межах геоморфологічної області виділяється широкою смугою (30—40 км) долина Прип'яті, найбільшої правої притоки Дніпра. Рельєф заплави Прип'яті, ширина якої коливається в межах 2—20 км, характеризується наявністю великої кількості стариць, приток, невеличких озер, еолових (моренних) горбів і пасм з піску, гальки, валунів[2]. Річкові долини Десни, Стира, Случі, Снова, Горині, Тетеріва, Сейму, Уборті, Ужа широкі, з низькими берегами, двома річковими терасами (зрідка трьома), глибинами 20-50 м (зростають з півночі на південь)[1]. Заплави й реліктові прохідні долини заболочені, у місцях виходу кристалічних порід скелясті береги, річкові пороги й перекати в річищах. У межах Волинської моренної гряди зустрічаються досить протяжні ози (завдовжки 2-3 км, з відносною заввишки 10—25 м)[2]. У місцях виходу на поверхню кристалічних гірських порід зосереджені друмліни[2]. Для Прип'ятської низовини більш характерними є еолові форми водно-льодовикового рельєфу на межиріччях, що виступають у вигляді барханів і переважно складаються з кварцових пісків, поширені дюни, горби й вали, що закріплені рослинністю[2]. Зруйновані денудацією виходи на земну поверхню кристалічних порід утворюють гранітні поля, пасма, кряжі (Словечансько-Овруцький, Білокоровицько-Топильнянський, Озерянський)[1]. На Волинському Поліссі, де близько від поверхні залягають породи верхньої крейди, розповсюджені карстові форми рельєфу (басейни Турії та Снову), десятки великих озерних улоговини, загальнознаними з яких є Шацькі озера (найбільше озеро Світязь) в північно-західній частині Волинської області. Шацьке поозер'я — важливий курортний регіон країни[2]. ПридніпровськаПридніпровська низовина розташована в північно-східній частині України, уздовж лівого берега Дніпра, у межах Чернігівської, Київської, Черкаської, Сумської, Полтавської, Дніпропетровської та частково Харківської і Запорізької областей. Фактично вона є північно-східним продовженням Українського Полісся[2][3]. Межі геоморфологічної області проходять на заході і південному заході берегами Дніпра, на північному сході — схилами Середньоруської височини, на півдні — на широті міста Дніпра в південно-східному напрямі, далі повертає на північ і доходить до кордону з Середньоруською височиною, на південний схід від Харкова, північно-східні межі збігаються з державним кордоном України[2]. Пересічні висоти — 50-170 м, найбільші (200 м) — на півдні та сході. Найбільше знижена частина Придніпровської низовини — алювіальна тераса Дніпра на північному сході (50-90 м), що поступово звужується від 125 км в Чернігівській, до 40 км в Полтавській областях. Придніпровська геоморфологічна область складається з таких підобластей:
Геологічний фундамент Придніпровської низовини складає кристалічний масив на глибинах 4000-8000 м, перекритий потужною товщею осадових порід різного віку (від палеозою до антропогену). Четвертинні відклади на заході представлені пісками, на сході — лесами і лесовими суглинками[1]. У геоструктурному відношенні низовині відповідає Дніпровсько-Донецька западина[3]. Придніпровська геоморфологічна область є пластоподібною низовиною з пересічними абсолютними висотами дещо більшими, ніж на Поліссі. Загальний похил поверхні на південь і південний захід, до Дніпра. У цьому напрямку тече більшість його лівих приток (Ворскла, Оріль, Псел, Самара, Сула)[1]. Головними елементами рельєфу долини Дніпра слугують поверхні терас, густо вкриті старицями, озерними улоговинами та піщаними дюнами та пагорбами на заплавах і борових терасах[1]. Річкові долини приток Дніпра в нижній течії заболочені через підпір водами каскаду водосховищ (Київське, Канівське, Кременчуцьке, Кам'янське, Дніпровське). Присутні окремі ізольовані підняття — гори Пивиха (169 м), Хоцький пагорб (151 м), Калитва (145 м); прояви соляної тектоніки у вигляді куполоподібних пагорбів — Золотуха поблизу Ромен, Богачківський і Висачківський пагорби поблизу однойменних селищ[1]. На схилах долин, особливо на крутих схилах правого берега Дніпра, добре розвинута яружно-балкова мережа, хоч загалом вона розміщена територією нерівномірно. Ерозійне розчленування надає рівнинній поверхні хвилястий характер[2]. Для низовини загалом характерні реліктові прохідні долини (вододіли Псла-Ворскли, Псла-Хоролу)[1]. На півдні зустрічаються просадкові степові блюдця, поди. ПричорноморськаКрайня південна частина країни зайнята широкою Причорноморською низовиною, яка на півдні закінчується невисокими крутими уступами у бік Чорного та Азовського морів. На території Кримського півострова Причорноморська низовина Північнокримською низовиною поступово переходить у куестове низькогір'я Кримських гір, на заході межує з Тарханкутською, на сході — Керченською височинами[2]. Західна межа низовини проходить по долині річки Прут; на сході поступово переходить в Приазовську низовину, що простяглась уздовж північного узбережжя Азовського моря, та Приазовську височину[2]. Низовина є частиною Причорноморської западини. На території України лежить у межах Криму, Одеської, Миколаївської, Херсонської, Запорізької та Донецької областей[3]. Геоморфологічна область Причорноморської низовини поділяється на такі підобласті[2]:
Характерними морфологічними особливостями усіх підобластей континентальної частини є слабкий нахил поверхні на південь у бік Чорного та Азовського морів; у той час як Кримська рівнина має нахил на північ, убік Каркінітської затоки Чорного і Сиваської Азовського морів[2]. Для Причорноморської низовини характерний відносно рівнинний рельєф, поступовий перехід низовини до сусідніх підвищених морфоструктур, більше розчленування поверхні в північній, ніж у південній частині (але в межах Кримської рівнини навпаки: розчленування збільшується на півдні)[2]. Спільними для всіх підобластей є наявність водоерозійних та водоакумулятивних суфозійнино-просадочних форм рельєфу — подів (Агайманський, Зелений, Чаплійський), степових блюдець[2]. В басейнах Дніпра та Молочної на річкових схилах розвинена яружно-балочна мережа[1]. Річкові долини глибокі, з 3-6 річковими акумулятивними терасами, крутими правими схилами, на яких можливі зсуви та денудаційні тераси. У гирлових ділянках річок Причорноморської низовини через загальне занурення поверхні часто утворюються лимани[1].
У геологічному відношенні фундамент низовини складають потужні товщі осадових порід палеозою, мезозою та кайнозою, з особливим місцем четвертинних відкладів. Геоструктурно низовина приурочена до Причорноморської западини; крайні південні частини — Середземноморського геосинклінального поясу Герцинської платформи (складчаста область Добруджі, Придобруджинський прогин, Скіфська плита)[3]. У тектонічному відношенні окремі ділянки низовини продовжують опускатись, тому висоти південної частини не перевищують 2 м над рівнем моря[1]. ЗакарпатськаЗакарпатська низовина є північно-східною частиною обширної Середньодунайської (Тисо-Дунайської) низовини в середній течії Дунаю. Середні висоти на рівнині 105—120 м[2]. Найнижча точка низовини — 101 м над рівнем моря (село Руські Геївці Ужгородського району). У межах низовини лежить невисокий, зі скелястими і гострими вершинами Вулканічний хребет (Вигорлат-Гутинський), Солотвинська та Мукачівсько-Чопівська улоговини, Берегівське горбогір'я[2]. З північного сходу обмежена Вулканічним хребтом. Рівнинний характер місцевості порушують пагорби вулканічного походження, максимальна висота яких сягає 400 м. Загалом поверхня плоска, східчаста, слабонахилена на південний захід. Низовина займає 20 % території Закарпатського регіону України. У карстових проваллях в районі Солотвинських родовищ солоні карстові озера (Кунігунда).
Геоструктурно Закарпатська низовина приурочена до Закарпатської западини[3]. ВисочиниВисочини займають близько 25 % території країни. Утворення українських височин пов'язане з геологічною будовою і тектонічними рухами земної кори. За генезисом в Україні виділяють такі височини: денудаційні (Волинська), пластово-денудаційні (Середньоруська), структурно-денудаційні (Приазовська), цокольні (Донецька). ВолинськаВолинська височина генетично є північно-західною околицею Волино-Подільської геоморфологічної області у межах територій Волинської, Львівської та Рівненської областей. Яку розділяє Буго-Стирська рівнина (Мале Полісся) — рівнинна територія з Грядовим Побужжям на дві нерівні частини — Волинську і Подільську височини. Південна межа височини уступом (40—60 м), що чітко виділяється в рельєфі, лежить на північ від Грядового Побужжя, уздовж умовної лінії від Сокаля і далі на схід через Берестечко, Острог, Кривин[2]. Північна межа обривається невисоким уступом у бік Українського Полісся, уздовж умовної лінії Володимир-Волинський — Луцьк — Тучин. Річковими долинами Західного Бугу, Стиру, Турії, Горині та їхніх приток слабохвиляста рівнина розчленована на окремі ділянки: на південному-заході Сокальське пасмо, на заході Надбузька і Горохівська височини, на півночі Рівненське, на сході Гощанське плато і Шепетівська рівнина (Ганнопільське плато). У межах Волинської височини зосереджується цілий ряд підвищених локальних регіонів, між Берестечком і Дубно — Повчанська височина (324 м), між Дубно і Острогом — Мізоцький кряж (341 м)[2]. Найбільша висота — гора Хохлиця (361 м), середні висоти — 200—310 м.
У геологічному плані височина пов'язана із Волино-Подільською плитою і Львівською западиною Галицько-Волинської синеклізи[3]. Протерозойський кристалічний масив, що має загальний нахил на захід, перекритий потужною товщею осадового чохла. З четвертинний відкладів широко представлені піски й лесові суглинки[1]. У мікрорельєфі височини представлені карстові форми — западини (заповнені водою вони часто утворюють карстові озера), воронки[1]. ПодільськаПодільська височина — підвищена південно-західна частина Східноєвропейської рівнини, яка на північному заході воно круто обривається до Грядового Побужжя басейну Західного Бугу (фізико-географічна область Малого Полісся), на півдні межує з долинами Дніпра і Південного Бугу, на південному сході долиною Дністра — Молдовською височиною, на сході поступово переходить у Придніпровську височину[2]. Середні висоти Поділля здебільшого перевищують 300 м, часто сягають 400 і більше метрів[2]. Височина займає території Львівської, Тернопільської, Хмельницької, Вінницької і частково півночі Одеської області. Продовженням Подільської височини на північному заході є відносно вузький масив Розточчя, що через Львів продожується у Польщу до Люблінської височини[3]. У північній частині Західного Поділля виділяється відносно великими висотами Гологоро-Кременецький кряж, рельєф якого часто нагадує сильно розчленоване низькогір'я з відносно високими (150—180 м) окремими крутосхилими масивами зі стовпоподібними останцями (Вороняки), густою яружно-балковою мережа, частими проявами карстової діяльності. Кряж круто обривається на північ у сторону Західнобузько-Стирської низовини[2]. Найбільші висоти — Гологори (471 м), Вороняки (436 м), гора Драбаниха (408 м) у Кременецьких горах. У західній і центральній частинах Поділля вузькою смугою простягаються Товтри — горбисте підвищення, яке збігається з виходом на поверхню досить твердих вапнякових порід (залишки коралових рифів неогенових морів)[1]. Товтри витягнуті з північного заходу (від селища Підкамінь на Львівщині), продовжуються через Зборів, Тернопіль, Гримайлів і завершуються в районі Кам'янця-Подільського. Медобори — мальовнича центральна частина Товтр[2]. Найбільша висота — Крайній Камінь (431 м). Опілля — крайня західна частина Поділля, сильно пересічена територія місцями з вузькими глибокими річковими долинами (Гнила і Золота Липа, Стрипа), крутими схилами, мальовничими краєвидами — Дністровський каньйон. У межах Опілля на південний схід від Львова найвища точка Подільської височини — гора Камула (473 м). Опілля має вигляд цілого ряду підвищених з крутими схилами регіонів, які тягнуться вздовж лівих приток Дністра, з лісистими платоподібними плоскими височинами на міжріччях. На заході Опілля поступово зливається з Передкарпатською височиною[2].
У геологічному плані височина є західним схилом Українського кристалічного щита, який на заході пов'язаний із Волино-Подільською плитою[3]. Протерозойський кристалічний масив, що має загальний нахил на захід, перекритий потужною товщею осадового чохла. З четвертинний відкладів широко представлені леси й лесові суглинки[1]. Загальний похил височини з півночі на південь і південний схід, до долини Дністра і Причорноморської низовини. Поверхня густо розчленована долинами лівих приток Дністра, глибина яких поступово збільшується за течією, сягаючи 150—200 м біля самого впадіння. Річки часто порожисті, є водоспади. Вододіли звужені. На Подільській височині в гіпсово-ангідритових товщах досить поширені карстові форми — переважно тріщини, колодязі, лійкоподібні заглиблення, що зустрічаються в багатьох місцевостях Опілля, Товтрів, басейнах річок Стрипи, Серету і Збруча та їхніх приток. Широко відомі численні гіпсові печери великої протяжності (Кришталева, Мокра, Оптимістична)[2]. ПридніпровськаПридніпровська височина простягається через центральну частину України вздовж правого берега Дніпра до зміни напрямку його течії в районі Дніпровських порогів (у межах Житомирської, Київської, Черкаської, Кіровоградської і Дніпропетровської областей)[2]. На півночі невеликим уступом межує з Поліською низовиною, на сході — з Подільською, на південному сході — з Приазовськими височиною, на півдні поступово (приблизно на широті Запоріжжя) переходить в Причорноморську низовину, східна межа чітко виражена дніпровськими кручами[2]. На північному сході Придніпровська височина поступово знижується в бік Києва Прироською рівниною (максимальна висота 179 м) і Київським плато (максимальна висота 241 м — Букринський плацдарм)[2]. Загальний нахил поверхні Придніпров'я — з північного заходу (220—250 м) на південний схід (160—190 м). Найбільша висота — 323 м, середні висоти — 200—240 м на північному заході й 150—180 м на південному сході. У північній частині височини зустрічаються льодовикові та водно-льодовикові форми. Як геоморфологічна область України складається з підобластей[2]:
Геологічна будова височини відповідає простяганню Українського кристалічного щита з північного заходу на південний схід[1]. Поверхня височини горбисте платоподібне підняття, що поступово знижується на південь та південний схід, з відносно рівнинними долинами річок[1]. Загалом для рельєфу характерне чергування глибоких (до 90 м) долин (Південний Буг, Соб, Інгул, Інгулець, Саксагань, Гірський Тікич, Синюха) і балок з пласкими широкими вододілами — плакорами, які ближче до Дніпра та Південного Бугу поступово переходять в пологовершинні пасма[3]. Річкові долини мають чітко виражені 3-4 тераси, у річищах трапляються мальовничі пороги і бистрини, що пов'язані з частими виходами кристалічних порід на поверхню (Бузькі пороги, Актівський каньйон)[2][1]. Присутні реліктові прохідні долини завглибшки 15-50 м. Розвинута яружно-балкова мережа, особливо в районах крутосхилів правого берега Дніпра в районі Канева (ерозійні Канівські гори), де максимальна висота сягає 255 м, а глибина яруг доходить до 85—90 м. У районі Старих Петрівців (на північ від Києва), поблизу Канева та в інших місцях трапляються зсуви, конуси виносу. У південно-східній частині зустрічаються невеликі западини та степові блюдця, що пов'язані з просіданням ґрунту в районі розвитку карсту[1].
У районі видобутку гранітів — затоплені кар'єри; видобутку відкритим способом бурого вугілля і залізної руди — величезні кар'єри, відвали-терикони і техногенні зсуви ґрунту; шахтним — просадки ґрунтів (Дніпропетровська, Кіровоградська області). ПриазовськаПриазовська височина геологічно є південно-східним виступом Українського кристалічного масиву в межах Запорізької та Донецької областей[2]. Кристалічні породи (граніти, гнейси, сієніти) перекриті товщою лесовидних суглинків та лесів[1]. Абсолютні висоти сягають 200—300 м, найвища точка Приазовської височини — гора Бельмак-Могила (324 м) Північний схил височини вузький, уривистий, середні висоти становлять 200—230 м; південний завширшки 45—60 км, значно (у 5—8 разів) ширший за північний, середні висоти становлять 50-120 м, поступово переходить у вузьку смугу Приазовської низовини[1][3]. Піднята північна частини височини слугує вододілом між басейном Дніпра і Азовського моря, горбкувата поверхня якого густо почленована річковими долинами, балками та ярами (особливо басейни річок Обитічна і Берда)[3][1]. На поверхні височини часто виходять кристалічні породи (Кам'яні Могили, Токмак-Могила, Корсак-Могила, Могила-Гончариха), які повсюдно залягають у верхніх частинах річок, утворюючи скелясі береги, річкові пороги та бистрини[2]. На території височини значна кількість антропогенних форм рельєфу — могил, насипаних кочовими народами Великого Степу.
Запорізька рівнина, як і вся Приазовська височина, генетично пов'язана з Українським кристалічним щитом. Абсолютні висоти становлять тут 190—265 м. Поверхня злегка горбиста, розвинута яружно-балкова мережа. Балки короткі, яружна мережа зустрічається набагато частіше, ніж на Приазовській височині. Характеризується наявністю зсувів[2]. ДонецькаНа південному сході України із заходу на схід (у межах Харківської, Донецької і Луганської областей) простягається на 350 км геоморфологічна область Донецької височини[2]. Її найбільша ширина з півночі на південь до 150 км. Височина межує на північному заході з Придніпровською низовиною, на південному заході — Приазовською височиною, на півдні — Приазовською низовиною, на півночі крутим уступом (150—210 м) правого берега відмежовується від долини Сіверського Дінця і відрогів Середньоруської височини[2]. У межах Донецької височини виділяють дві геоморфологічні підобласті:
У геологічному відношенні височина складена дислокованими осадовими породами палеозойської ери (пісковики, сланці, вапняки) та пухкими породами мезозой-кайнозойського віку[1]. Геоструктурно Донецький кряж приурочений до зниження Донецької складчастої споруди. Долини річок у синклінальних пониженнях мають значну ширину і терасовані схили[1]. У межах Донецької височини розвинута яружно-балкова сітка (глибини окремих балок сягають 150 м), зустрічаються осипи, обвали, оповзні, різні карстові форми (карри, давні й сучасні карстові воронки, особливо на південно-західному схилі Донецького кряжу), різноманітні великомасштабні антропогенні форми (вугільні терикони, відвали, кар'єри) тощо[2]. СередньоруськаПівденно-західні й південні відроги Середньоруської височини заходять відносно вузькою смугою (40-50 км) на територію України уздовж північно-східного кордону в Сумській, Харківській і Луганській областях (Донське пасмо)[2]. Поверхня Середньоруської височини нахилена в південному і південно-західному напрямках; абсолютні висоти поступово зменшуються на 20—50 м і територія височини плавно переходить у Придніпровську низовину (Полтавська рівнина), на південному сході долиною Сіверського Дінця відокремлені від Донецької височини[3][2]. Рельєф горбистий, міжріччя представлені численними рівнинами, лінії вододілів яких зміщенні до правих берегів річок, переважають ерозійні форми рельєфу (густота долинно-балкової мережі становить 1,1 км/км², значного розвитку набули яруги, які приурочені до крутих схилів річкових долин і сягають декількох кілометрів довжини. Річкові долини широкі, глибоко врізані, з високими правими берегами порізаними короткими й глибокими деревоподібними ярами (Айдар, Оскіл, Красна). Лівобережжя порізане довгими неглибокими пологосхилими балками[1]. Поширені також зсуви, карстові явища, розвіювання піщаних відкладів на річкових терасах (Кицівська пустеля)[2]. У північній частини зустрічаються карстові западини, що утворились в крейдових породах внаслідок обвалів внутрішніх порожнин[1]. Найбільша висота — 236 м, середні висоти — 190—200 м[1].
Геологічна будова височини представлена Воронезьким кристалічним масивом Схвідноєвропейської платформи перекритим потужним осадовим чохлом відкладів крейдового (крейда, мергелі), палеогенового (глини, суглинки) та четвертинного періодів (лес)[1][3]. ПередкарпатськаПередкарпатська височина простягається порівняно вузькою смугою між долиною Дністра та північно-східним підніжжям Українських Карпат і є перехідною зоною між південно-західним краєм Східноєвропейської рівнини і Карпатами. Середні висоти — 340—360 м. Рівнина сильно розчленована притоками Дністра, а також верхів'ями Пруту і Серету[2]. Північно-західну частину височини складає Сянсько-Дністровська рівнина, яка складається з Надсянської, Хирівсько-Городоцької, Самбірської і Вишнянсько-Щирецької рівнини. Рельєф характеризується льодовиковими формами рельєфу, здебільшого рівнинно-горбистими, увалистими[2]. У центральній частині Войнилівська; на південному сході Сторожинецьке пасмо, Покутська і Чернівецька височини. Геоструктурно височина відповідає Передкарпатському прогину Карпатської складчастої системи[3]. ХотинськаХотинська височина є складовою частиною Північномолдовського плато, північної частини Молдовської височини. Лежить на південь від Подільської височини, у межиріччі Пруту й Дністра, повністю в межах Чернівецької області. Рельєф височини — хвилясте горбисте пасмо з пересічними абсолютними висотами 350—400 м. Найвища точка — гора Берда (516 м), це найвища точка всієї рівнинної частини Східної Європи між Уральськими горами і Карпатами. Геоструктурно височина приурочена до Волино-Подільської плити[3]. РозточчяРозточчя є порівняно вузьким горбистим пасмом, що простягається від Львівського плато на південному сході (яким поєднується з Подільською височиною) до кордону з Польщею на північному заході. Рельєф сильно розчленований, з льодовиковими формами рельєфу. Найвища точка в межах України — Замкова гора (409 м) у Львові. Від північно-східних її схилів відходять на схід (у районі Львова і прилеглих територій) 6 відносно невисоких паралельних пасм, від яких прилеглі райони одержали назву Грядове Побужжя (Мале Полісся), яке в східній частині переходить у Прип'ятську низовину. Геоструктурно являє собою осадові породи Західноєвропейської платформи каледонської складчастості[3].
ГориГірськими формами рельєфу в Україні зайнято 6,8 % території — Українськими Карпатами (33,2 тис. км², включно з 3,3 тис. км² низовинної зони) на заході та Кримськими горами (7,9 тис. км²) на крайньому півдні Кримського півострова. Гірські масиви Карпатської та Кримської геоморфологічних областей сильно впливають на економічне житті мешканців цих регіонів і країни загалом. Українські КарпатиУкраїнські Карпати є центральною частиною гірського масиву Східних Карпат в межах України (Закарпатська, Івано-Франківська, Львівська та Чернівецька області), без врахування суміжних частин на території Румунії, Польщі та Словаччині[2]. Середньовисотний гірський масив простягається на 290 км з північного заходу на південний схід відносно вузькою смугою (100—120 км). Західні, північно-західні та південно-східні межі Українських Карпат збігаються з державним кордоном України. Північно-східні межі умовно пролягають лінією Судова Вишня — Миколаєв — Івано-Франківськ — Чернівці[2]. Гори мають згладжені обриси, куполоподібні вершини, вирівняні поверхні верхівок — полонини. Помітною рисою Карпат є їхня зональність, що відображає геологічну структуру масиву. Карпатська геоморфологічна область складається з трьох підобластей:
Геоструктурно гори відносяться до Середземноморського геосинклінального поясу і складаються з власне Карпатської покривно-складчастої споруди, Передкарпатського і Закарпатського прогинів [3]. Гірську систему складають відклади від докембрійських до антропогенових. Під час герцинської складчастості від кінця палеозою до початку крейди на місці сучасних Карпат існували гори Пракарпати; сучасна гірська споруда Карпат є результатом геотектонічних процесів під час альпійської складчастості[1]. КримськіКримські гори простягнулись дугою на півдні Кримського півострова на 150 км від Балаклави на південному заході до Феодосії на північному сході, з найбільшою завширшки 50 км на заході[1]. Вони складаються з трьох паралельних гірських куестових гряд, що характеризуються крутими уривистими південно-східними і пологими протяжними північно-західними схилами (яйлами)[2]. Висота і розміри куест збільшуються з південного сходу на північний захід[2]:
Геоструктурно гори приурочені до Середземноморського геосинклінального поясу Герцинської платформи і складаються з власне складчасто-брилової частини трьох гірських пасом та Індоло-Кубанської западини на північному сході (Індольська низовина, Керченська рівнина)[3]. Формування гірської системи розпочалось в мезозойську еру під час кімерійської складчастості з інтенсивним вулканізмом (Карадаг), утворенням численних лаколітів (Аюдаг) та антиклінальних піднять[1]. У пізніші часи гори зазнали значної денудації та вирівнювання екзогенними силами. Сучасний рельєф гір сформувався під час альпійської складчастості[1]. Кримські гори входять до однієї з північних дуг Альпійської складчастої геосинклінальної області, що з півдня контактує зі Східноєвропейською платформою[3].
Для Кримських гір є характерним сильний розвиток карсту, лише на Головному пасмі налічується більше 650 печер, величезна кількість карстових колодязів і лійок[1]. Серед найвизначніших печер Суук-Коба (Холодна) і Тисячеголова на Чатирдазі, Крубера (Вороняча) на Карабі-яйлі, Місхорська і Геофізична на Ай-Петринській яйлі, найбільша печера Криму — Кизил-Коба (Червона) на Довгоруківській яйлі[1]. Керченська рівнина на Керченському півострові геоморфологічно належить до області Кримських гір. Фундамент її горбисто-хвилястої поверхні складений палеоген-неогеновими відкладами, залягання яких порушено різними скидами, складками, куполоподібними структурами. Прояви вулканізму у вигляді грязевих вулканів[1]. Кримські гори є важливим кліматотворним фактором для півдня, вони захищають від впливу північних холодних повітряних мас вузьку приморську смугу — Південний берег Криму (ділянка узбережжя від мису Айя до гори Кара-Даг) зі сприятливим для відпочинку та лікування м'яким субтропічним кліматом середземноморського типу, що є винятково важливим приморським рекреаційним районом для всієї Східної Європи[2]. Для Південного узбережжя Криму, особливо між Алуштою і Гурзуфом, характерні куполоподібні підняття — лаколіти (Аюдаг, мис Плака, Кастель). Морське узбережжяТериторія України на півдні омивається водами двох внутрішніх морів — Чорного (південний захід та південь) і Азовського (південний схід). В акваторію Чорного моря значно видається найбільший півострів країни — Кримський (26,85 тис. км²)[3]. На заході Криму великий Тарханкутський півострів, на сході — Керченський. Західне узбережжя півострова омивають води Каламітської затоки, на південному сході — Феодосійської. На півночі Керченського півострова Арабатська і Казантипська затоки. Керченською протокою, що сполучає Азовське море з Чорним, проходить українсько-російський кордон[3]. На північному сході велике солоне мілководне озеро лагунного типу — Сиваш, води якого відділяє від вод Азовського моря найдовша коса країни — Арабатська Стрілка (115 км). Західне і південне узбережжя Криму абразійне з невеликими акумулятивними ділянками, створеними хвильовими процесами (лагунні); в районі Керченського півострова — абразійно-акумулятивне; на сході — пляж піщаної намивної коси[4]. На північному заході Кримський півострів від материкової частини відділяють води великої Каркінітської затоки (з окремими частинами — Джарилгацька та Перекопська затоки)[3]. Узбережжя затоки абразійно-акумулятивне, вирівняне і бухтове[4]. На південно-західному узбережжі Чорного моря велика кількість озер-лагун, річкових лиманів закритого й напівзакритого типу (із заходу на схід) — Сасик, Шагани, Алібей, Дністровський, Хаджибейський, Куяльницький, Тилігульський, Березанський і великий Дніпровсько-Бузький[3]. Від Дніпровського лиману води Каркінітської затоки відділяє великий Кінбурнський півострів із Ягорлицькою і Тендрівською затоками[3]. На узбережжі вирівняні абразійні ділянки чергуються з акумулятивними лагунними; від Одеси до Дніпровського лиману — вирівняне абразійно-акумулятивне; в районі гирла Дунаю — акумулятивні дельтові[4].
На західному й північному узбережжі Азовського моря ряд акумулятивних піщано-мушлевих кіс (із заходу на схід) — Арабатська Стрілка, Бирючий Острів, Обитічна, Бердянська, Білосарайська, Крива. Вони відділяють від відкритого моря ряд заток — озеро Сиваш, Утлюцький лиман, Обитічну, Бердянську, відповідно. Узбережжя переважно вирівняне абразійно-акумулятивне, чергування намивних кіс та бухт; в районі Маріуполя — абразійний відмерлий берег[5]. На крайньому сході акваторії Азовського моря, на схід від умовної лінії завдовжки 31 км Білосарайська коса — Довга коса (Росія) лежить найбільша затока України — Таганрозька (5,6 тис. км²)[3][6]. Найбільшою затокою, чия акваторія повністю належить Україні є Каркінітська, завдовжки 118,5 км, з максимальною завглибшки 36 м[6]. Поблизу узбережжя України відносно мало островів. Майже всі вони акумулятивно-намивні, що в минулому поєднувались із суходолом піщаними переймами і з часом поєднаються знов. Ці процеси яскраво відображає топоніміка — коса Бирючий Острів, острів Тендрівська Коса. Навпроти дельти Дунаю в західній частині акваторії Чорного моря невеликий (0,17 км²) скелястий острів — Зміїний[3]. У Керченській протоці ближче до російського півострова Тамань — острів Коса Тузла, єдиний частина території України яку можна розглядати як таку що лежить в Азії[3]. Див. такожДжерела
Література
Посилання
|
|||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
.jpg)
.jpg)
_-_panoramio.jpg)
.jpg)
.jpg)
.jpg)
.jpg)
.JPG)
