Геоморфоло́гія (рос.геоморфология, англ.geomorphology, нім.Geomorphologie f) — наука про рельєфЗемлі, його походження, просторові, генетичні та історичні закономірності будови та розвитку. Геоморфологія розглядає зміни рельєфу як процес, що складається з існуючих протиріч між рельєфоутворюючими факторами, що й обумовлює безперервний розвиток земної поверхні та форм рельєфу[1]. Належить до родини геолого-географічних наук.
Зовнішній вигляд рельєфу Земної поверхні (морфологія), його походження (генезис), вік та динаміка розвитку..::::::::::::::::читати далі
Мезорельє́ф (англ.mesorelief) — форми рельєфу, проміжні за розмірами між макрорельєфом і мікрорельєфом (наприклад, річкові долини, ущелини, улоговини, моренні горби тощо). Їхня площа вимірюється кількома або десятками км². Мезорельєф представлений нерівностями земної поверхні середніх розмірів з амплітудами висот до декількох десятків метрів, що утворені внаслідок екзогенних процесів..::::::::::::::::читати далі
Назва «Японські Альпи» була вперше запропонована англійським гірничим інженером Вільямом Говландом (1842 — 1922). Він вжив її як метафору для позначення гірського хребта Хіда, яким подорожував, в «Путівнику Центральної і Північної Японії» (1881) року під редакцією Ернста Сатова[3]. Згодом назва «Японські Альпи» була вжита для позначення трьох гірських хребтів Хіди, Кісо й Акаїсі в книзі англіканського проповідника Вальтера Вестона (1861—1940) «Альпінізм та дослідження в Японських Альпах» (1896)[4]. Під впливом цієї роботи японські науковці почали вживати цей неологізм в своїх працях. Зокрема, Кодзіма Усуй вперше вижив його у своєму чотиритомнику «Японські Альпи» (1915) для окреслення гір Хіда, Кісо й Акаїсі. Він також додатково запропонував класифікувати гірський масив на Північні (Хіда), Центральні (Кісо) та Південні Альпи (Акаїсі)[5]. Ця класифікація вживається в японській науковій та популярній літературі. Окрім трьох основних хребтів, до Японських Альп часто відносять інші гори регіону Тюбу, що розташовані в Центарльнояпонському гірському пасмі[6].
.::::::::::::::::читати далі
Складається з вапняків. Скелі Ай-Петрі нагадують зуби гігантського дракона, що здіймається над яйлою. Чотири з них мають висоту від 7 до 19 метрів, маленьких піків набагато більше, утворених під час вивітрювання неоднорідних рифових вапняків. Ай-Петрі — викопний кораловий риф, де глибина рифових вапняків 600 м.::::::::::::::::читати далі
Полога стежка завдовжки 3,5 км піднімається від парковки до місця, де з-під землі виходить дим і сірка. Перші дослідники і поселенці вважали, що цей дим має вулканічне походження, і Палаюча гора, приблизно до 1830 року[9] (за іншими даними — до 1866 року[10]) вважалася єдиним активним континентальним вулканом в Австралії..::::::::::::::::читати далі
Відповідно до залягання кристалічного фундаменту, Приазовська височина поступово знижується з півночі (пересічні висоти 200–230 м) на південь::::::::::::::::читати далі
Висота 515,7 м над рівнем моря. Поверхня Берди вирівняна, схили асиметричні (західні та південні — круті). Вкрита буковими, дубово-грабовими та дубовими лісами, місцями підліском із ліщини.
Мещерська низовина, Мещера — є величезною рівниною, що розташована в Центральному федеральному окрузі, займає східну частину Московської області, південну, — Владимирської і північну — Рязанської областей. За цим розрізняють: Підмосковну Мещеру, Владимирську Мещеру і Рязанську Мещеру (рязанська носить назву Мещерський край або сторона).
Мещерська низовина має вид трикутника, обмеженого з півдня, — річкою Окою, з півночі — річкою Клязьмою, зі сходу річками — Судогдою і Колпною. Західна межа Мещерської низовини в межах Московської області доходить до міста Москви (залишками лісових масивів Мещери є в місті Москві парк «Сокільники» і район Лосиного острова), східна межа упирається в Оксько-Цнінський вал в районі міста Касимова Рязанської області. Рівнина має пониження з півночі на південь, у бік річки Оки. На півночі низовини висота над рівнем моря становить 120–130 метрів, знижуючись до 80-100 метрів в південній частині низовини. У центрі низовини від міста Єгор'євська до міста Касимова тягнеться невелика піднесеність складена четвертичнимизандровими пісками і мореннымисуглинками.::::::::::::::::читати далі
Географічне розташування Маріанської западиниСхема утворення Маріанського жолоба.
Маріанський жолоб — океанічний жолоб на заході Тихого океану, найглибоководніший серед відомих географічних об'єктів.
Відкрила Маріанський жолоб 1875 року британська експедиція на судні «Челленджер». Рекордні дані про глибину отримано англійським судном «Челленджер» 1951 року. Відповідно до звіту, було зафіксовано глибину 10 863 м[11]. За результатами вимірювань, здійснених 1957 року під час 25-го рейсу радянського НДС «Витязь», найбільша глибина жолоба становила 11 022 м[11][12]. Дослідження 1995 року показали, що вона становить близько 10 920 м.[13]
Жолоб простягнувся вздовж Маріанських островів на 1500 км, має V-подібний профіль, круті (7-9°) схили, плоске дно шириною 1-5 км, яке поділено порогами на кілька замкнутих депресій. Тиск води біля дна сягає 108,6 МПа, що більш, ніж у 1000 разів перевищує нормальний атмосферний тиск на рівні Світового океану. Жолоб розташовується на межі двох тектонічних плит, у зоні розлому, де Тихоокеанська плита занурюється під Маріанську плиту.::::::::::::::::читати далі
Занесена до Книги рекордів Гінесса як найдовша в світі гіпсовапечера, найдовша печера Євразії та друга (після Флінт-Рідж-Мамонтової у США) за довжиною серед печер світу.
Сумарна картографована довжина її ходів становить понад 240,5 км. Печера до кінця не розвідана. Вона займає площу близько 2 гектарів, що обумовлено чисельністю та хвилястістю ходів. Ходи залягають на глибині близько 20 м під землею. Печера сильно замулена глиною. Трапляються сталактити, освіти, геліктити.
Придністровське Поділля, багате печерами, давно приваблювало дослідників. В 1965 році львівські спелеологи з новоствореного клубу «Циклоп» проводили топозйомку печери «Вітрова» біля села Королівка Борщівського району, коли місцеві хлопчики показали на струмок, розташований неподалік, який іде під землю. У той раз розкопати нічого не вдалося, але повернувшись через рік, 8 травня1966 року, Олексій Соляр і Мирон Петрович Савчин пройшли за глиняний сифон, який перегороджував їм шлях у минулому році, та обстежили близько 400 м печери.::::::::::::::::читати далі
Річкові́ тера́си (долинні тераси, надзаплавні тераси) — частини річкових долин, які є відносно рівними, мало нахиленими (за течією та в бік річищ) східцеподібними утвореннями, що виникають у результаті спільної акумулятивно-денудаційної діяльності постійних водотоків. У своїх нижніх частинах річкові тераси, як правило, мають відносно круті уступи, якими контактують із заплавами річок; у верхніх — маловиразними «тиловими швами» межують зі схилами річкових долин чи інших терас. Під час повеневих підйомів рівня води в річках тераси ніколи не затоплюються водами.
Утворення річкових терас, як правило, відбувається впродовж кількох основних етапів:
Накопичення на дні річкових долин товщ алювіальних відкладів. Найінтенсивніше такі процеси відбуваються у нижніх частинах річкових долин, де руйнівна й транспортувальна сила водотоку слабне, а річки досягають профілю рівноваги. Тут дрібні частинки гірських порід, утворених внаслідок руйнування дна русла і берегів у верхів'ях та середніх течіях річок, осідають на дні й активно накопичуються. Виникають обмілини, острови, прируслові вали (бари), перекати, гриви тощо. Течії стають повільними, а русла річок звивистими (меандруючими). Оминаючи маси намитих порід, водний потік розмиває сусідні береги і ще більше розширює свою долину. Виникають широкі заплави, численні рукави, озера-стариці, останці-обтікання тощо.
Народився 14 листопада1961 року в с.Варварівка. Зараз в межах міста Іллінці, Вінницької області. Закінчив 1984 року Київський університет, 1990 року аспірантуру. У Київському університеті працював у 1985—1987 роках стажистом-дослідником, у 1990—1997 роках асистентом, у 1997—2002 роках доцентом. З 2002 року завідувач кафедри землезнавства та геоморфології географічного факультету, професор. Кандидатська дисертація «Еволюція палеорельєфу території Верхнього Побужжя в мезозої-кайнозої» захищена 1992 року. Докторська дисертація «Морфоструктури центрального типу території України: просторово-часовий аналіз» захищена 2002 року. Віце-президент — Головний вчений секретар Українського географічного товариства..::::::::::::::::читати далі
У 1953 році закінчив географічний факультет Московського державного університету, після чого працював у лабораторії експериментальної геоморфології того ж факультету.
М. О. Шалімов.Геологія з основами геоморфології: конспект лекцій - Одеса : Наука і техніка, 2006. - 144 с.
Стельмах, О. Р. Геоморфологія та четвертинна геологія : конспект лекцій / О. Р. Стельмах. - Івано-Франківськ : ІФНТУНГ, 2010. - 122 с.
Адаменко, О. М. Екологічна геоморфологія : лабор. практикум / О. М. Адаменко, А. А. Пилипенко, Н. В. Фоменко. - Івано-Франківськ : ІФНТУНГ, 2004. - 54 с.
Бригиневич, Є. А. Геоморфологія та четвертинна геологія : лабораторний практикум / Є. А. Бригиневич. - Івано-Франківськ : ІФНТУНГ, 2003. - 31 с.
Дедков А. П., Мозжерин В. И., Ступишин А. В., Трофимов А. М. Климатическая геоморфология денудационных равнин. Казань Издательство Казанского университета 1977г. 224 с.
Hupp (1995). Biogeomorphology, Terrestrial and Freshwater Systems. ISBN0-444-81867-7.
Osterkamp, W.R.; Friedman, J.M. (1997). Research Considerations for Biogeomorphology. Proceedings of the U.S. Geological Survey (USGS) Sediment Workshop 'Expanding Sediment Research Capabilities in Today's USGS'. Reston, VA, and Harpers Ferry, WV. Процитовано 15 червня 2007.
Список найвищих гір Антарктики — це список усіх відомих (видатних, англ.prominence) найвищих вершин, «Ультра-піків» материка Антарктиди та деяких прилеглих островів в Південній Атлантиці які мають відносну висоту 1500 м і більше, за винятком найвищих вершин материка з абсолютною висотою 4000 м і більше і відносною висотою менше 1500 м, але більше 500 м[14], що за більшістю джерел[15], відносить їх до самостійних вершин. На планеті відомо близько 1515 таких «Ультра-піків»[16], на материку Антарктиді — близько сорока, ще кілька — на прилеглих до континенту, островах..::::::::::::::::читати далі
_03.JPG)
.jpg)
