Економічна історія України

Ця стаття є частиною серії з теми
Історія земель сучасної України
Козак Мамай — архетип кобзаря, оповідача історій
Хронологія та періоди
Доісторичний період Кам'яна доба:    Палеоліт 1,5 млн — 11 тис.р. до н.е.    Пізній палеоліт 40—11 тис.р. до н.е.    Мезоліт 11—8 тис.р. до н.е.    Неоліт 8—6 тис.р. до н.е. Початок доби металів:    Мідна доба 7—5 тис.р. до н.е.    Бронзова доба 3 тис.р. — XII до н.е.
Стародавня історія    Кімерійський період ІХ — VII до н.е.    Скіфський період VII — ІІ до н.е.    Антична колонізація VII до н.е. — V    Сарматський період ІІ до н.е. — III    Готський період III—IV    Гунська навала IV    Слов'янські союзи[ru] V—VII
Середньовіччя Раннє середньовіччя:    Літописні племена VI—X    Хозарський період VII—X    Легендарний період Русі 839—988    Християнізація Русі 988—XII Високе середньовіччя:    Період розквіту Київської Русі 988—1132    Удільний період 1132—1240    Монгольська навала 1223—1241    Монгольський період 1242—1362 Пізнє середньовіччя:    Литовська доба 1320—1569    Утворення Кримського ханства 1441—1584
Нова історія (модерн) Ранній модерн:    Польська доба 1569—1654    Колонізація Степової України XVI—XVIII    Козацька революція 1648—1676    Період «руїни» 1657—1687    Анексія Київської митрополії 1685—1722    Мазепинська доба 1687—1709    Глухівський період 1708—1784    Ліквідація Гетьманщини 1764—1784 Пізній модерн:    Російська імперія XVIII—XX       Колонізація Півдня XVIII—XIX    Габсбургська монархія 1772—1914    Національне відродження 1791—1917    Перша світова війна 1914—1918
Новітня історія Визвольні змагання 1917—1921    Гетьманський переворот 1918—1918    Отаманщина 1918—1921    Радянська окупація 1917—1922 Міжвоєнний період: 1919—1939    Буковина та Бессарабія 1919—1939    Малопольща 1919—1939    Українська СРР 1921—1939    Молдавська АРСР 1924—1940    Кримська АРСР 1921—1945 Радянський період 1919—1991    Анексія Західної України 1939—1940    Друга світова війна 1938—1945    Повоєнний період 1945—1953    Повоєнний період у Криму 1945—1954    Хрущовська відлига 1953—1964    Період застою 1964—1985    Період перебудови 1985—1991    Демократична революція 1990—1991 Сучасність з 1991    Президентство Кравчука 1991—1994    Президентство Кучми 1994—2005    Міжмайдання 2004—2014       Президентство Ющенка 2005—2010       Президентство Януковича 2010—2014    Президентство Турчинова 2014    Президентство Порошенка 2014—2019    Президентство Зеленського з 2019
Інші статті
Теми Військова історія Економічна історія Політична історія Соціальна історія Тематичні статті: Академія наук Залізниця Євреї Історико-культурні заповідники Історичні мапи Місцеве самоврядування Освіта Преса Промисловість Гірнича справа Нафтогазовидобування Захід України Ювелірна справа Спорт Українська література Українська мова
Історія окремих країв Етнокультурні регіони: Бойківщина Буковина Волинь Галичина Дике Поле Донбас Донеччина Закарпаття Крим Кубань Лемківщина Наддніпрянщина Поділля Полісся Придністров'я Сіверщина Слобожанщина Степове Побужжя Адміністративні одиниці: АР Крим Вінницька Волинська Дніпропетровська Донецька Житомирська Закарпатська Запорізька Івано-Франківська Київська Луганська Львівська Миколаївська Одеська Полтавська Рівненська Сумська Тернопільська Харківська Херсонська Хмельницька Черкаська Чернівецька Чернігівська області
Див. також
Історична наука в Україні Список років
Портал «Україна»
п о р

Економі́чна істо́рія Украї́ни — починається з періоду заселення її нинішньої території першими поселенцями.

Розквіт Київської Русі у IX–XI ст. зумовлений головним чином її вигідним географічним положення на перехресті торгових шляхів і зв'язками з країнами Західної Європи, Півночі і Півдня. У XII ст., після перекриття кочовиками торгового шляху Дніпром «з варяг в греки», стався розпад Київської Русі на незалежні князівства. Виснажена міжусобицями, нападами половців, монголо-татар, поляків і литовців, вони стали околичними землями інших, більш могутніх держав.

Зв'язки українців з литовцями і поляками, а через них із Європою істотно вплинули на соціальний та економічний розвиток України.

Річ Посполита була найбільшою державою тогочасної Західної Європи з населенням 7,5 млн. і загальною площею 815 тис. кв. км. Поляки заселяли лише 180 тис. кв. км цієї території і становили майже половину її населення. Кількість українців, які жили на цій території, не перевищувала 2 млн.

Водночас із заходу через Польщу і Литву на Україну почала поширюватися система станової організації суспільства. На відміну від класів, які уособлювали економічний статус певних соціальних груп, стани виникали на основі визначених законом прав, привілеїв та обов'язків. Спочатку правові відмінності між станами не були чітко визначені, і люди могли переходити з одного стану до іншого. Та згодом цей поділ стає спадковим.

Найвищим станом вважалася шляхта. В Україні до неї належало майже 30 найбагатших князівських родів, які походили від суверенних колись князів із династії Рюриковичів і Гедиміновичів: Острозькі, Сангушки, Чарторийські, Вишневецькі, Заславські та ін. До шляхти належали також багаті нащадки бояр київського періоду, які мали маєтки з 10-15 сіл. Шляхтичів, які належали до найвищої верстви, називали магнатами.

Дрібна шляхта складалася з підданих, які дістали свій статус на службі в кавалерії, охороняючи замки чи кордони. їхніх земель вистачало тільки на те, щоб утримувати сім'ю. Загалом українська шляхта становила 5% усього населення.

Польські королі дбали про зміцнення могутності польської шляхти і постійно (у 1387, 1413, 1430, 1434 та інших роках) надавали їй нові привілеї.

Наприкінці XV - на початку XVI ст. шляхта підпорядкувала собі місцеві зібрання - сеймики, а пізніше й загальний сейм Речі Посполитої, якому належала найвища економічна влада у країні. У 1505 р. польський сейм прийняв закон, згідно з яким королю заборонялося без згоди шляхти видавати закони. Після смерті останнього представника династії Ягеллонів (1573) шляхта дістала право обирати короля і визначати його прерогативи.

Польська шляхта наступала також на права міст. Спочатку в 1505 р. міста було позбавлено права голосу в сеймі. Щоб забезпечити собі більший прибуток, шляхта в 1565 р. заборонила місцевим купцям купувати товари за кордоном. Іноземні купці почали торгувати безпосередньо зі шляхтою. Водночас сейм звільнив шляхту від мита. Натомість українська шляхта, щоб мати такі права, повинна була переймати польські звичаї і навіть змінювати власну православну віру, оскільки польські закони передбачали, що особа, яка приймає католицизм, автоматично набуває рівних з польською шляхтою прав. На цей шлях стало багато українських шляхтичів.

У тогочасних українських містах проживало до 15% усього населення. Багато міст мали Магдебурзьке право. У 1356 р. Магдебурзьке право дістав Львів, згодом - Кам'янець-Подільський (1374 р.), Луцьк (1432 р.), Київ (1497 р.). Зазвичай у місті управляло 40-50 багатих патриціанських родин. А більшість населення міста становили пересічні робітники, ремісники, права яких були дуже обмежені. Середні городяни складалися з купців і торгівців. Жителі міста належали до стану міщан. Майже 80% населення України становили селяни, які були по суті повністю безправними.

До середини XVI ст. в Україні остаточно встановлюється кріпосне право. Феодали позбавляють селян їхніх громадянських прав.

У 1447 р. селян було позбавлено права на суд, тобто феодали могли втручатися в особисте життя селян. Феодали також змушували селян користуватися за плату панськими млинами і шинками. Наступним обмеженням прав селян була заборона на їх переселення. Згідно з рішенням сейму в 1496 р. право вийти із села мав лише один селянин, а на службу або на навчання селянин міг піти тільки з дозволу пана. А в 1505 р. сейм ухвалив рішення, згідно з яким селяни взагалі не мали права переселятися без дозволу пана.

В Україні інтенсивно розвивалося велике феодальне землеволодіння: магнатське, шляхетське, церковне. У зв'язку з тим, що на початку XVI ст. у багатьох країнах Європи підвищився попит на продовольство, феодали в Україні почали перетворювати свої володіння на комерційно спрямовані господарства, що називалися фільварками.

З 1557 р. фільварок стає основою магнатського господарства. Селянські землі включалися у феодальні володіння. Право на землеволодіння визнавалося тільки за шляхтою і церквою. Селяни повинні були працювати на панському полі. Така робота називалася панщиною. Якщо у XV ст. панщина становила лише 14 днів на рік, то на середину XVI ст. - два-три дні на тиждень. Окрім панщини селяни повинні були виконувати для пана й інші роботи.

Таким чином, тоді як у Західній Європі кріпосне право відмирало, у Східній Європі, зокрема в Україні, воно посилювалося. Проте рівень кріпацтва в різних регіонах України був різний. Наприклад, у рідконаселених районах, зокрема в Карпатах та Наддніпрянщині, кріпацтва майже не знали. А от у Галичині, на Волині воно набувало жорстокого характеру.

У зв'язку з посиленням експлуатації селян обсяги виробництва зерна значно збільшились. Зерно почали експортувати до Голландії, Франції та Англії переважно Балтійським морем. Водночас у південних районах Речі Посполитої, наприклад у Поділлі, яке розміщувалося далеко від торговельних шляхів, випасали великі стада худоби, а згодом переганяли їх на продаж до Південної Німеччини або Італії.

В економіці України важливу роль відігравав видобуток солі, що здійснювався в Галичині, з чорноморських лиманів та озер. Високого рівня досягла обробка дерева. У лісах працювали цілі села теслярів і столярів, бондарів, стельмахів. Чинбарі шили пояси, сідла, взуття, рукавиці та інші вироби. Здебільшого на привізному металі працювали ковалі, слюсарі, мечники, зброярі. З XV ст. почали виробляти горілку. Промисловість у місті було організовано за цеховим принципом з метою захисту інтересів кожного цеху, а також для контролю за якістю і кількістю вироблених товарів.

Наприкінці XIV - на початку XV ст. засновувались нові міста і розширювались старі. Найбільшим містом у XV ст. був Львів із населенням майже 10 тис, тоді як Київ, беззахисний перед набігами татар, налічував до 3 тис. жителів. У Львові було 14 цехів, що об'єднували 36 різних професій ремісників. Процвітали й інші міста, зокрема Кам'янець, Луцьк. Внутрішня торгівля здійснювалася на регулярних ярмарках. Розвиненою була й зовнішня торгівля, особливо в Західній Україні, де проходили основні торговельні шляхи між Європою і Сходом.^[1]

Протягом усього періоду існування (1649–1764 рр.) Козацько-гетьманської держави, її економіка залишалася переважно аграрно-феодальною, хоча були помітними загальноєвропейські тенденції по збільшенню кількості мануфактур та частки промисловості у галузевій структурі ВВП.

Було скасоване кріпацтво Речі посполитої та відбувся перерозподіл засобів виробництва від старої шляхти до козацької старшини та селян. Остаточно на території Української держави фільварково-панщинна система господарювання, земельна власність королівщини, польських та українських магнатів і шляхти, католицької церкви були ліквідовані після 1652 p.

Основна частина звільнених територій (а це був значний земельний фонд: королівщині належало близько 150 міст і містечок, магнати і шляхта володіли приблизно 1500, а католицька церква — 50 маєтками), а також незаселені землі перейшли до загальнодержавного фонду, що був у володінні Скарбу Війська Запорозького — складової частини апарату гетьмансько-старшинської адміністрації. Верховним розпорядником землі був гетьман, на місцях розпоряджалися нею полковники і сотники. У приватному володінні залишалися землі православних монастирів і вищого духовенства, дрібної шляхти, козаків і міщан.

Особисто вільні селяни мали сплачувати казні податок у вигляді грошового чиншу. Селяни вільних військових сіл вважали землю, яку обробляли, своєю власністю. В другій половині XVII — на початку XVIII ст. її вільно передавали у спадок, дарували, продавали, купували. В приватновласницьких, тимчасово-умовних володіннях право селян на користування землею було обмежене, а при купівлі-продажу землі передавалося лише право на її володіння з наявними примусами на користь власників землі.

Після Визвольної війни, 80—90% селян мали землю. За матеріалами Рум'янцевського опису Малоросії (1765–1769 pp.), старшинські, монастирські, казенні селяни поділялися на тих, хто мав землю, і безземельних. Власники наділів передавали землю у спадок, в оренду, купували та продавали, організовували хутори. Зросла чисельність заможних селян, які сконцентрували значну частину надільної землі та худоби. Безземельні посполиті або займалися землеробством на старшинській, монастирській, казенній землі, що виділялась їм у тимчасове користування, або жили за рахунок продажу робочої сили.

Деякі безземельні селяни тримали багато худоби, пасік, займалися ремеслами, промислами. Окремі з них мали до 30—40 голів рогатої худоби, 20—30 свиней, 30—40 коней, до 300 овець. Деякі селяни, так звані служителі, не мали ніякого господарства і постійно жили в маєтках старшини або «на пропитання», або за річну плату (2—10 крб.).

XVII–XVIII ст. були періодом бурхливого процесу виникнення і розвитку міст, зростання їх ролі в господарському житті України. Проте на відміну від міст Західної Європи вони зберігали феодально-аграрний характер, були невеликими. Процес формування промислово-торговельного населення йшов повільно. За даними перепису 1666 p., в 36 містах Лівобережної України 26% жителів були ремісниками. Внаслідок політики московської влади, що обмежувала розвиток української промисловості, в кінці XVIII ст. серед населення Гетьманщини ремісники становили незначну кількість: у Чернігові — 4,5%, у Гадячі — 16% всіх жителів. Значними ремісничими центрами були Ніжин — 42,3% дворів ремісників, Стародуб — 48,5%. У Києві працювало 4 тис. ремісників.

У 20-х роках XVIII ст. в Гетьманщині під впливом перетворень Петра І почалося будівництво великих централізованих мануфактур. Виникнення мануфактур відбувалося двома шляхами: дрібні підприємства перетворювалися на великі самостійні виробництва, майстерні підпорядковувалися торговому капіталу, який активно проникав у виробництво. Особливо сприятливим середовищем для виникнення мануфактурного виробництва були міські та сільські промисли. Вони не обмежувалися цеховими майстернями, тому були придатнішими для впровадження нових механічних процесів, прогресивних форм організації виробництва й праці. Формувалися кадри постійних робітників, які жили за рахунок заробітків у промисловості.

Розвивалося винокуріння (ґуральництво, броварство, медоваріння). Сировиною для виготовлення горілки і пива були жито, ячмінь, гречка, овес, пшениця. Дрібні ґуральні та пивоварні діяли в кожному фільварку, маєтку, селі України. Винокуріння давало прибуток в 2—4 рази більший, ніж продаж хліба. В кінці XVIII ст. налічувалося понад 10 тис. ґуралень. У Гетьманщині та Слобожанщині винокурні належали монастирям, козацькій старшині, купцям, міщанам, козакам і селянам. На кінець XVIII ст. винокуріння повністю перейшло до дворянства. У XVIII ст. більшість винокурень мала дрібнотоварний характер. Певна їх частина за розмірами і обладнанням належала до початкових форм мануфактур. Це були великі винокурні (гожельні), їх обслуговували в середньому 14 осіб. Винокуріння мало високий ступінь товарності. Купували сировину, паливо, обладнання, продавали продукцію — в шинках уроздріб, збували оптом. Продовжувало розвиватися металургійне виробництво, найпоширенішою формою якого були рудні промисли.

Особливе місце в промисловості належало виробництву селітри. Осередком цього промислу були басейни річок Псла, Ворскли, Орелі, нижнього Дніпра та Бугу, райони поблизу Чугуїва і Путивля. У період польсько-шляхетського панування існувало майже 20 селітроварень, виробництво на яких було монополізовано урядом Польщі. Під час Визвольної війни середини XVII ст. селітровими заводами керувало козацьке військо. У XVIII ст. будувалися казенні та приватні селітряні варниці, що належали козацькій старшині, козакам і городянам. Сировиною для одержання селітри була земля городищ, старих могил, фортечних валів і попіл. З 40-х років XVIII ст. поширився штучний буртовий спосіб виготовлення селітри. З кінця 30-х років XVIII ст. були організовані селітряні компанії: Опошнянська (об'єднувала селітрозаводчиків м. Опішні), купця Щедрова, Російська (заводи були в Харківській губернії та в Полтавському полку) та ін. Основним покупцем української селітри в XVIII ст. була Російська скарбниця. Примусова система збуту негативно впливала на розвиток селітроваріння. Великою була заборгованість скарбниці власникам заводів. Лише в 90-х роках XVIII ст. був дозволений вільний продаж селітри, що залишалася від постачання у скарбницю. Це сприяло розширенню селітроваріння.

Після інтеграції з Російською імперією у XVII–XVIII ст. Україна стала головною житницею Росії, а Одеса стала її головним морським портом.

В першій половині XIX ст. сільське господарство залишалося головною галуззю економіки України. Розвиток сільськогосподарського виробництва відбувався в основному екстенсивним шляхом, за рахунок збільшення оброблюваних земель, перш за все південних (степових) районів. Проте і у феодальних володіннях, які продовжували існувати за рахунок жорстокої експлуатації селян, відбувалися певні зміни. Поміщики були змушені пристосовуватися до потреб ринку: спеціалізувати власне господарство, удосконалювати технічні засоби виробництва. Поміщицьке господарство все більше набувало товарного характеру. На середину XIX ст. у поміщицьких володіннях вироблялося 90% товарного хліба. Поряд із виробництвом товарного хліба розширювались посівні площі під технічні культури, які користувались попитом з боку зростаючої промисловості. Найбільш характерним було вирощування конопель і тютюну в Полтавській та Чернігівській губерніях, льону — в Катеринославській та Херсонській, цукрових буряків - на Правобережжі та Лівобережжі. Грошова рента, яка змінює натуральну, вже є свідченням певного ступеня розвитку торгівлі, промисловості, грошового обігу взагалі.

Переважаючою формою експлуатації кріпосних селян була панщина. На Правобережжі, де одна шоста, а на Лівобережжі - третина поміщицьких селян не мали надільних земель, дуже поширеною стала піша панщина. Панщина доповнювалася різноманітними натуральними і грошовими поборами. Надзвичайно тяжким її видом була праця на поміщицьких промислових підприємствах. Експлуатація кріпаків супроводжувалася повним соціальним безправ'ям. Лише певній частині поміщицьких і селянських господарств, які тісніше були пов'язані з ринком, вдавалося запроваджувати більш досконалі знаряддя праці, поширювати кращі сорти сільськогосподарських культур, передову технологію обробітку ґрунту. Капіталістична організація сільського господарства успішніше здійснювалась на Півдні України.

Промисловість періоду розкладу феодально-кріпосницької системи була представлена розгалуженою мережею кустарних закладів (дрібні селянські промисли та ремесла в містах), вотчинними і капіталістичними мануфактурами, першими фабрично-заводськими підприємствами. Протягом першої половини XIX ст. йшло кількісне зростання промислових підприємств. Значну перевагу мала обробна промисловість, що було зумовлене сільськогосподарською спеціалізацією України в загальноросійському масштабі, але розвивалися й галузі з видобутку корисних копалин, засновувалися перші машинобудівні заводи, механічні та металообробні підприємства.

Провідного значення у промисловості України набули дві галузі: харчова і обробка тваринницької сировини. До їх розвитку залучалися різні соціальні стани: поміщики, купці, заможні селяни та міщани. Засновником промислових закладів виступала також і казна. Монополію у ґуральництві та цукроварінні захопили поміщицькі капітали.

Починаючи з 30-40-х років XIX ст. у промисловому розвитку відбуваються якісні зміни. Вони насамперед були пов'язані з початком технічного перевороту у промисловості, переростанням мануфактури в фабрично-заводське виробництво. Мануфактури і перші фабрики, що ґрунтувалися на вільнонайманій праці, починають витісняти посесійні, казенні та вотчинні. Переважно це були підприємства, засновані на купецькі капітали. Купці-підприємці виборюють позиції в обробній галузі, поступово проникають в скляну, паперову, металообробну, полотняну. В їхніх руках зосередилися підприємства по обробці тютюну і виготовленню канатів, значна частина вовномиєнь, олійниць, здійснюються перші спроби по оволодінню цукровою промисловістю. Занепад кріпосної мануфактури був значною мірою спричинений непродуктивністю праці підневільних селян.

На час реформи 1861 р. капіталістичні підприємства одержали повну перемогу над поміщицькими. Якщо у 1828 р. на Україні було 53,8% поміщицьких і 46,2% купецьких підприємств, то на початку 1861 р. поміщицькі становили 5,8%, а купецькі - 94,2%. Протягом останніх передреформних десятиліть виросла питома вага вільнонайманої праці у промисловості: якщо у 1825 р. вона становила 25%, то на 1861 р. - вже майже 74%.

Вже у 30-50-х роках у ряді галузей промисловості спостерігається використання удосконаленої техніки і технології виробництва. У текстильній промисловості, яка була дуже розвиненою у Росії, впроваджувалися нові моделі прядильних, ткацьких, шовкомотальних машин, у паперовій - машинне устаткування, в гірничозаводській - гаряче дуття. Відчутні зрушення відбулися в суконній та цукровій промисловості, зокрема в останній утверджується паровий спосіб виробництва замість менш продуктивного вогневого.

До 1853 р. на Україні з'явилося до двох десятків механічних заводів, які щорічно виготовляли машини, знаряддя праці (переважно сільськогосподарські) та промислове устаткування загалом на суму близько 930 тис. крб. Машинобудування, для якого були потрібні метали, спричинило розвиток металургійної промисловості. На зміну дрібним рудням кустарного типу приходять чавунно-ливарні та залізоробні підприємства на Чернігівщині, Луганщині, Київщині, Одещині. Активізувався видобуток вугілля. До 1860 р. на Донбасі він набрав промислового характеру і становив 6 млн. пудів. За кількістю видобутого вугілля Донбас вийшов на друге місце в країні.

Таким чином, із заснуванням базових галузей промисловості - машинобудівної, металургійної і вугільної - закладалися основи майбутнього індустріального розвитку. Важливим кроком на цьому шляху було запровадження машин і парових двигунів, що дало могутній поштовх зростанню продуктивності праці. Особливо помітним був прогрес у промисловості Півдня України, де торговельна буржуазія, маючи достатні кошти, займала сильні позиції в економіці.

Одночасно з мануфактурним та фабрично-заводським виробництвом продовжувала діяти значна кількість ремісничих закладів, що зосереджувались у містах і містечках. Протягом першої половини XIX ст. ремісники витіснялися більш крупними формами виробництва, але продовжували зберігати провідне місце в ряді галузей — кравецькій, шевській, ткацькій, фарбувальній тощо. У 1858 р. на Україні налічувалося близько 78 тис. ремісників. Крім того, промисловою діяльністю займалася значна частина селян, господарства яких втягувалися в товарне виробництво.

Збільшення кількості сільськогосподарської та промислової продукції на ринках збуту сприяло пожвавленню торгівлі в Україні. І хоча внутрішня торгівля початку XIX ст. не змінилась порівняно з XVIII ст. ні за структурою, ні за змістом, та вже ближче до середини XIX ст. частка виробів великих промислових підприємств в товарообороті значно збільшилась.

Збут і купівля товарів здійснювались через мережу ярмарків, торгів та базарів. За умови відсутності постійних шляхів сполучення, при наявності примітивних транспортних засобів, ярмарки відігравали виняткову роль в економічному зв'язку різних районів країни. Великих ярмарків з оборотом капіталу більше 1 млн. крб. в Росії було 64. Це, зокрема, Нижньоновгородський, Корінний (під Курськом), Ірбітський (Сибір), три Харківських ярмарки, Іллінський (у Ромнах, а з 1852 р. у Полтаві), Введенський (Суми), Масляний (Ромни) і т. д. Всі ці ярмарки, 10 з яких знаходились в Україні, мали всеросійське значення. Крім того, існувала велика кількість місцевих ярмарків, базарів і торгів, яких в Україні наприкінці 50-х років налічувалось понад 12 тис.

В середині XIX ст. при участі великої кількості іноземних оптових торговців тут укладались великі міжнародні угоди. На ярмарках, крім самого процесу торгівлі, демонструвались технічні новинки, встановлювались ділові контакти, створювались акціонерні товариства. Ярмарки були чуттєвими барометрами економічного життя країни, на них відбувалось стихійне регулювання балансу попиту і пропозицій, координації господарського механізму.

На середину XIX ст. торгівля вже перестала бути привілеєм гільдійського купецтва. В 1842 р. скасовані закони, за якими промисловцям заборонялось займатись роздрібною торгівлею, в результаті чого гільдійські купці втратили монопольне становище на ринку. Поряд з промисловцями на міських ринках і ярмарках з'явились селяни.

Розвиток товарного виробництва втягував Російську імперію та її складову частину - Україну - в систему світового ринку. Зовнішня торгівля Росії будувалась в основному з орієнтацією на західноєвропейський ринок, на долю якого припадало до 20% всього зовнішньоторгового обороту. Головним торговим партнером продовжувала залишатись Англія - більше 30% товарообороту Російської імперії. Помітну роль в торговому обороті займали Франція і Німеччина. Західні країни купували в Росії хліб, сільськогосподарську сировину, а сюди відправляли машини, бавовну-сирець, фарби і таке інше. Але якщо для західних країн Росія була споживачем сировини і напівфабрикатів, то у відносинах з країнами Сходу, і перш за все Середньої Азії, Росія виступала як експортер промислової продукції, в основному тканин і продукції металообробної промисловості.

Зовнішня торгівля України здійснювалася через чорноморсько-азовські порти. Основною статтею експорту були товари сільськогосподарського виробництва, зокрема пшениця, яка становила 81% загальної кількості продуктів, що експортувалися. Протягом першої половини століття загальний обсяг вивозу через ці порти зріс з 6,7 млн. до 57,3 млн. крб. Обсяг імпорту через чорноморсько-азовські порти був набагато скромнішим. Так, через Одесу надходило товарів на суму 8-10 млн. крб. В основному вони йшли на задоволення запитів дворянського класу. Щоправда, в першій половині XIX ст. у зв'язку з потребами промисловості та сільського господарства зростає ввіз із-за кордону машин. У 1859 р. через Одесу було завезено машин на 756 тис. крб., тоді як через всі митниці України - на 826,3 тис. крб.

В 1839 році проведено грошову реформу, за якою срібний карбованець знову оголошувався основною грошовою одиницею. Було встановлено, що 350 крб. паперових грошей дорівнюють 100 крб. сріблом, а це значило девальвацію асигнацій. До 1843 р. вони були вилучені із обороту і замінені кредитними білетами, що вільно обмінювались на срібло. Але в ході Кримської війни і після поразки в ній уряд неодноразово вдавався до грошової емісії. В результаті такої політики курс кредитного карбованця поступово знижувався в порівнянні з курсом срібного карбованця, тому вільний обмін було заборонено. Країні фактично загрожував фінансовий розпад.

Державні фінанси першої половини XIX ст. постійно знаходились у великій скруті. Дефіцит державного бюджету зростав із року в рік, оскільки основним джерелом державних надходжень залишались податки, в основному із селянства. В той же час дворянство і духовенство майже не сплачували ніяких податей, купецтво ж сплачувало лише невеликі збори. Але ці надходження не могли покрити потреби держави.

Кредитно-банківська система Росії не змінилась з часів Катерини II і продовжувала залишатись в руках держави. В країні практично не було комерційних кредитних закладів. Основна частина банківських субсидій направлялась на пільгове кредитування дворянських господарств, і ці субсидії дуже повільно повертались в банки. Великих обсягів набули внутрішні позики держави у банків для покриття бюджетного дефіциту, а для кредитування торгівлі і промисловості виділялись незначні суми.

Специфічною особливістю Росії, а значить і України, на відміну від Західної Європи було те, що первісне накопичення капіталу відбувалось в умовах посилення феодально-кріпосницьких відносин. Важливим джерелом накопичення виступала феодальна рента, яку землевласники отримували в натуральній і грошовій формі. Але в основному процес накопичення завершився уже після відміни кріпосного права, оскільки дворянство отримало величезні викупні суми, які частково були направлені у виробничу сферу.

Купецький капітал в значній мірі створювався за рахунок надзвичайно вигідних казенних підрядів і відкупів, особливо на винокуріння. В середині століття до 40% всіх надходжень до бюджету складав так званий "питійний прибуток" - від торгівлі вином.

Процес розкладу феодально-кріпосницької системи, розвиток в її надрах капіталістичного устрою зумовили певні зміни в класовій структурі. Основні класи феодального суспільства - дворяни та селянство - зазнають руйнування. Серед дворян, селян, міщанського та купецького станів з'являється соціальний тип, який, займаючись підприємницькою діяльністю, прибирає до своїх рук основні засоби виробництва. Із цього середовища формується клас буржуазії. Поряд з процесом народження буржуазії складається клас найманих робітників, джерелом формування яких стають розорене селянство, міські ремісники тощо.

Перетворення певної частини феодальних станів у класи буржуазії та найманих робітників було довготривалим і складним. Принципово новим чинником суспільного розвитку стало вкладання капіталів у сферу промислового виробництва і використання його для подальшого розширення підприємницької діяльності. В розвитку соціальної структури суспільства наставав період капіталістичного класоутворення, який завершився з остаточною індустріалізацією країни в кінці XIX ст.

У 30-50-х роках зростала кількість поміщиків, які засновували у своїх маєтках промислові підприємства, вели товарне сільське господарство, тобто вдавалися до різних видів підприємництва, що давало їм можливість одержувати значні прибутки. Група таких поміщиків на першу половину XIX ст. була ще незначною і зосереджувала свою діяльність переважно у цукроварінні та ґуральництві. Активніше формувався торговий прошарок буржуазії. Чисельність купців протягом 1816-1859 рр. збільшилась з 18,2 тис. до 104 тис. чоловік. Зростали суми зосереджених в їх руках капіталів. Ці гроші купці починали вкладати у промисловість, яка вабила їх чималими прибутками. Таким шляхом відбувалося формування торгово-промислового прошарку буржуазії.

Політичне місце у промисловому розвитку України посідали російські купецькі капітали; з'являються в цей час і перші капіталісти - іноземці. Чимало підприємців капіталістичного типу виходило із демократичного середовища, зокрема селянства. Майнове розшарування, яке спостерігалося у XVIII ст., в період дальшого розвитку товарно-грошових відносин поглиблюється, набуваючи класової диференціації. Серед селянства виділяються: заможна верхівка - сільська і торгово-промислова буржуазія; середня група, яка була досить чисельною; малоземельні та безземельні виробники, які складали армію найманої робочої сили.

Так складалася українська буржуазія, що формувалася з середовища купецтва, капіталізованих поміщиків, міщан, заможних селян. Вона ставала все активнішою суспільною силою.

На початку XIX ст. в містах України з'являється нова суспільна група. Вона стояла поза міськими станами. Це паупери, вільнонаймані робітники. У 1828 р. вони складали 25% загальної кількості робітників, а у 1861 р. - 75%. У першій половині XIX ст. цей прошарок багато в чому поповнюється за рахунок державних селян. За законом 1834 р. в наймані робітники зараховувалися ті державні селяни, які при переході з селянського стану не отримали згоди міського товариства на приєднання до міщанства міста чи не змогли представити поручительства шести благонадійних хазяїв і сплатити подушний податок раз в рік. Таким чином вони опинялися серед мешканців міста, але поза їхніми становими групами та організаціями.

Кадри вільнонайманих робітників поповнювалися за рахунок міського населення. Лише в ремісничих майстернях у 1858 р. на Україні налічувалося 24869 робітників і 15935 учнів. Кадри робітників створювалися і шляхом позаекономічного примусу: такими були кріпосні селяни, що працювали на поміщицьких підприємствах, приписані до казенних підприємств селяни тощо. Поміщики перетворювали в робітників найбільш розорену частину селян, бездомних, сиріт.

Швидке розорення селян створювало надлишок робочої сили, яка знаходила собі застосування у господарствах заможних селян, капіталізованих поміщиків чи у промислових закладах. Люди тисячами рухалися в пошуках заробітку на Південь України, в область Війська Донського, де в цей час постійно відчувалася потреба в робочих руках. Особливо велике число заробітчан давали губернії Лівобережжя - район зосередження державних селян, серед яких процес розшарування проходив досить активно. Наприкінці 50-х років звідси повітові казначейства щорічно видавали відхідникам до 200 тис. паспортів. Цю найману силу поглинало переважно сільське господарство: отже, йшов процес формування загону сільськогосподарських робітників.

В цей період завершується юридичне закріпачення селян України (укази від 1800, 1804, 1808,1828 рр.). Кріпаки складали 3 млн. осіб - приблизно 50% усієї кількості селян (у 1857 р.). Основним обов'язком кріпаків було відбування панщини. У першій чверті XIX ст. на панщині знаходилося 99,3% кріпосних селян Лівобережжя і степової частини України та 97,4% селян Правобережжя.

В різних місцевостях розміри панщини були неоднакові, але по всій Україні вони зростали і часто доходили до шести днів на тиждень. Інша особливість даного періоду в становищі кріпаків — переведення їх на місячину. Товаризуючи своє господарство, поміщики віднімали у селян землю і надавали їм місячне утримання. У 40-х роках XIX ст. загальна кількість місячників по Україні складала до 25% усіх кріпаків.

Слід враховувати, що хоча юридичний стан кріпаків був однаковий, але за майновим становищем вони відрізнялись. Розвиток товарно-грошових відносин поглиблював диференціацію поміж кріпаків. Сформувалася заможна верхівка, так звана сільська буржуазія. Відомі українські капіталісти Яхненко та Семирненки вийшли якраз із цієї групи.

Державні селяни складали другу верству українського селянства. У 1857 р. їх налічувалося 5,2 млн. Найбільше державних селян проживало на Лівобережжі - 50%, на Правобережжі - 13%, решта на півдні України - 37%. Основною формою їх залежності були грошова рента та податки державі, розмір яких постійно зростав.

Відчутного впливу на становище селянства завдало утворення військових поселень, які мали за мету полегшити царському уряду утримання армії. Військові поселення засновувалися здебільшого в Україні. У 1817-1895 рр. 16 кавалерійських і 3 піхотних полки у формі військових поселень було розміщено у Харківській, Катеринославській та Херсонській губерніях. У 1819 р. на півдні України у військові поселення було перетворено 250 сіл, де проживало приблизно 20000 селян. Все життя військових поселенців суворо регламентувалося. Вони поділялися на солдатів діючих частин та хазяїв. Основний обов'язок солдатів - військова служба. Хазяї забезпечували військові поселення засобами існування, а також виконували обов'язки військовослужбовців.

Розвиток капіталістичних відносин вплинув і на становище державних селян. У 1837 -1841 рр. було проведено реформу управління ними. Вона відома також як реформа графа Кисельова, міністра державних маєтностей. Реформа управління державними селянами дещо полегшила економічне становище селян: збільшилися їх земельні наділи, феодальні платежі - перш за все подушне обкладання - замінялися поземельним промисловим податком. Заборонялося в майбутньому віддавати державні землі в оренду.^[2]

Пореформений стан Росії у другій пол. XIX ст., а в її складі й більшої частини України знаменувався проявом загальноімперських і суто національних факторів соціально-економічного розвитку окремих регіонів держави. З точки зору зародження і становлення, а також модернізації економіки виділялися південно-східні райони, тобто та частина України, де найбільш значущим елементом виступала промисловість. Пік розвитку і результативність здійснення реформ 60-х і наступних років припадає на кінець XIX - початок XX ст. Саме в цей час відбувається розвиток торговельного підприємництва, утвердження в економіці, особливо у промисловості, великих монополістичних об’єднань.

19 лютого 1861 р. з’явився царський маніфест про звільнення селян від кріпосницької залежності, що поклало початок буржуазним реформам.

Протягом 1860-1870-х рр. було проведено земську, судову, міську, фінансову та ін. реформи. Найбільший вплив мало скасування кріпосного права. Воно враховувало інтереси поміщиків і було руйнівним для селянства. Тільки на Правобережжі селянські наділи збільшилися за рахунок земель польських поміщиків, в інших регіонах України селяни були позбавлені 1 млн. десятин. Крім того, селяни мали протягом 49 років викуповувати землю за високими цінами. І все ж реформа відкрила шлях ринковим відносинам у сільському господарстві, формуванню робітничого класу, промисловій революції.

Земська (на Правобережжі вона проводилася тільки в 1911 р.) та міська реформи поклали початок становленню місцевого самоврядування, що позитивно вплинуло на розвиток громадської активності заможних верств населення й сприяло становленню нового класу - буржуазії. Загалом проведені реформи, незважаючи на їх половинчатість, сприяли розвитку капіталізму в усіх сферах виробництва.

Протягом другої половини ХІХ - на початку ХХ ст. сформувалися три потужних промислових центри:

• Донецький вугільно-металургійний,
• Криворізький залізорудний,
• Нікопольський марганцевий.

Протягом 60-80-х рр. XIX ст. в Донбасі видобуток вугілля зріс з 6 до 85,3 млн. пуд., йшло активне будівництво металургійних заводів, що свідчило про появу вугільно-металургійного регіону. Промисловому розвитку сприяло будівництво залізниць. Велике значення для подальшого економічного розвитку України мало започаткування у 1880-х рр. промислової розробки Криворізького басейну й введення в експлуатацію Катеринославської залізниці, яка з’єднала Донбас із Кривим Рогом та Придніпров’ям.

Наприкінці ХІХ ст. продовжувала розвиватися залізнична мережа Донбасу, обсяги й номенклатура продукції металургійних заводів. Юзівський та Сулинський металургійний заводи внесли вагомий внесок у промисловий розвиток України. На Всеросійській промисловій та художній виставці 1896 р. Сулинський завод одержав золоту медаль за впровадження доменної плавки й мартенівського виробництва на антрациті.

Дещо інакше виглядав завод Юза, який розпочав свою діяльність з використання застарілих технологій, проте під тиском часу та конкурентів змушений був брати приклад з Сулинського заводу й запровадити нові технології виплавки чавуну та сталі. Це дозволило йому у 1900 р. на Всесвітній виставці у Парижі отримати "Гран-прі" за високу якість продукції. Зростала й продуктивність заводу. У 1899 р. на Юзівському заводі було виплавлено 17,7 млн. пуд. чавуну. За чверть століття виплавка чавуну на ньому зросла у 42 рази. У кінці ХІХ ст. в Україні вже діяли 17 металургійних і 65 машинобудівних заводів.

Серед металургійних підприємств виділялися такі, як Дружківський, Донецько-Юріївський, Петровський, Ольховський, Краматорський, Кадіївський, Гартмана. Найбільшою продуктивністю відзначався Петровський - на 1900 р. на ньому було виплавлено 9,3 млн. пуд. чавуну та 8,1 млн. пуд. сталі, у той час як, наприклад, Дружківський завод давав 5,9 млн. пуд. чавуну та 6,1 млн. пуд. сталі, а інші - значно менше. Одночасно зростав і вуглевидобуток. З 1861 по 1900 р. він збільшився у 115 разів. Отже, в Донбасі склалася потужна металургія, яка посіла перше місце в імперії за обсягом виробництва.

Наддніпрянська Україна посіла друге місце в промисловому виробництві імперії. Тут було сконцентровано майже 30% промислових підприємств країни, які виготовляли 20,7% промислової продукції. Україна давала половину загальноросійського видобутку залізної руди, стільки ж - чавуну та сталі, три чверті вугілля і майже стільки ж залізничних рейок. Промисловість таких міст, як Київ, Харків, Катеринослав, Одеса, Херсон, Миколаїв, Єлісаветград, Кременчук, Луганськ, Юзівка та Маріуполь, у 1900 р. виробляла 70% усієї української промислової продукції.

Основними факторами, що забезпечили швидке зростання промисловості в Південно-Східній та Наддніпрянській Україні, стали: урядові замовлення, пільги підприємцям, протекціоністська політика, значні іноземні інвестиції та ін. На початку XX ст. на вугільну промисловість Донбасу, наприклад, припадало 74% іноземних капіталів, які діяли у вугільній промисловості імперії.

Промислове піднесення було перерване економічною кризою 1900-1903 рр. Почалося скорочення виробництва. Припинили плавку чавуну більше половини печей металургійних заводів Донбасу. В 1901 р. на металургійному заводі Новоросійського товариства з 6 доменних печей працювало лише 2. У роки кризи найбільше постраждали середні та невеликі підприємства, разом зі скороченням виробництва на великих підприємствах став падати й курс їх акцій. Якщо в 1899 р. курс акцій Донецько-Юр’ївського заводу становив 680 крб., то в 1901 р. - тільки 50 крб. В умовах кризи прискорилися процеси концентрації виробництва й капіталу, створення монополій, злиття банківського і промислового капіталу.

У 1901 р. було створено перший синдикат "Продвагон", до якого увійшли 13 великих вагонобудівних заводів. У тому ж році XXVI з’їзд гірничопромисловців півдня Росії вперше поставив питання про необхідність організації синдикату в металургії, а в 1902 р. уряд затвердив статут такого синдикату, що отримав скорочену назву "Продамет" (товариство для продажу виробів російських металургійних заводів). Його основу склали заводи півдня країни, а також Царства Польського, деякі підприємства Центральної Росії та Уралу. У 1902 р. було створено й синдикат з продажу спеціальних чавунів - феромарганцю, феросиліцію, дзеркального, до якого увійшли Донецько-Юріївський, Дніпровський, Новоросійський (Юза), Ольховський, Російсько-Балтійський, Олександрівський заводи. Згодом він здійснював вже 90% збуту спеціальних чавунів Російської імперії. В тому ж році було створено синдикат з продажу залізних труб - "Трубопродаж", що об’єднав 10 заводів, у т. ч. 5 заводів Півдня. Його збут дорівнював майже 100% труб. У 1903 р. було створено всеросійський синдикат "Цвях", який об’єднав 32 заводи, у т. ч. Дружківський, Олександрівський, Дніпровський заводи. У 1904 р. було створено синдикат "Продвугілля", до якого увійшло 18 окремих акціонерних товариств, що видобували близько 75% вугілля в Донбасі, та ін.

Новоутворені об’єднання мали свої особливості. Вони виникали як загальноімперські, але їх основу складали українські підприємства, даючи до 65% всієї виробленої продукції. Крім того, іноземцям на стадії становлення монополій належало до 90% акціонерних капіталів. Проте в 1910-1914 рр. намітилася тенденція до перерозподілу контролю над об’єднаннями на користь українсько-російських підприємців у чорній металургії та вугледобувній галузі.

Промисловому розвитку сприяло будівництво залізниць. У політиці уряду стосовно будівництва мережі залізниць можна виділити два відмінних один від одного етапи. На першому - початок XX ст. - відбувалося активне залучення приватного капіталу на будівництво залізниць у європейській частині Російської імперії. У червні 1905 р. було видано закон про це. Він надавав великі пільги інвесторам, бо казна обмежувала свою учать у прибутках частиною чистого прибутку не більше 8% на акціонерний капітал. Це призвело до того, що приватні підприємці були зацікавлені у швидкому будівництві залізниць, щоб скоріше отримати прибуток. На з’їзді представників промисловості і торгівлі перед самим початком світової війни наголошувалося, що у 1910-1913 рр. приріст залізничної мережі відбувався значно повільніше, ніж у попередні сорок років. Проте й при цьому масштаби залізничної мережі в Україні значно перевищували аналогічні в інших районах імперії, займаючи п’яту частину загальноімперських.

Другий етап державної політики розпочався у передвоєнні роки. Він визначався інтенсивним викупом державою приватних залізниць і створенням державного сектора. Напередодні війни залізниці на 78% стали державними.

Діяльність монополій сприяла суттєвим змінам в економічній та соціальній сфері. Період кризи змінився депресією, яка згодом змінилася новим промисловим піднесенням. Так, Наддніпрянська Україна починаючи з 1910 р. переживала промислове піднесення, яке охопило усі галузі фабрично-заводської промисловості. Особливо швидкими темпами зростала чорна металургія. У 1913 р. Південь України дав 420 млн. пуд. видобутку залізної руди (з 582 млн. пуд., видобутих у Російській імперії), або 72,3%. У Донбасі було видобуто 1,5 млрд. пуд. вугілля або 78,% (у 1900 р. було видобуто 671,6 млн. пуд., або 69,5%), він був єдиним регіоном виробництва коксу в Російській імперії.

У Наддніпрянській Україні діяв 21 металургійний завод, де вироблялося 69% загальноімперської продукції чавуну, 57% сталі та 58% прокату. Працювало 459 машинобудівних та металообробних заводів, які давали 20,2% всієї продукції імперії, а також випускалося понад 50% сільськогосподарських машин і 40% паровозів.

Інтенсивний розвиток промисловості та розширення залізничних мереж позитивно позначилися на формуванні стабільного внутрішнього ринку, сприяли суттєвим змінам у промислових містах, що обумовило процес урбанізації, який проявився у структурних змінах внутрішньої життєдіяльності. З десяти найбільших міст імперії у 1914 р. чотири - Одеса, Київ, Харків, Катеринослав - знаходилися в Україні. Зросла чисельність робітників й населення промислових міст. Розвиток концентрованого промислового виробництва потребував утворення чіткої інфраструктури, що створювало позитивні можливості для піднесення малих та середніх обслуговуючих підприємств. Так, в Одесі наприкінці ХІХ ст. почали діяти 25 цехів з 79 ремісничими спеціальностями, в яких нараховувалося 3926 майстрів, 4069 підмайстрів і 2556 учнів.

Розгорнулося й міське будівництво, особливо конторських приміщень, державних і громадських споруд, зростала кількість навчальних закладів. Великі міста відзначалися досить розвиненою системою комунального господарства: тротуари, гасове освітлення, наявність трамваїв, водопроводу та ін. Діяльність монополістичних об’єднань призвела й до корінного перерозподілу в структурі населення між його міською та сільською частинами за відносними показниками на користь першої. Особливістю цих змін стосовно України був значний приріст мешканців міст за рахунок мігрантів з інших регіонів Російської імперії. Це призвело до збільшення мешканців України з 1863 р. до початку XX ст. більш ніж у 1,7 рази з 13,4 до 23,4 млн. осіб.

Розвиток промисловості призвів до зростання робітничого класу. Так, у вугільній промисловості Донбасу чисельність робітників з 1892 р. по 1900 р. зросла з 25,9 тис. до 82,9 тис. осіб, у Криворіжжі чисельність робітників, зайнятих тільки видобутком руди, склала 15-18 тис. осіб, чисельність робітників металургійних заводів зросла до 43 тис. осіб. У південні губернії для роботи у сільському господарстві щорічно прибувало близько 900 тис. осіб. Загалом у промисловості України працювало 330 тис., у сільському господарстві, рибальстві - 425 тис., на транспорті - 60 тис. осіб та ін. Переважну більшість робітників та обслуги (83,6%) в Україні складали місцеві мешканці, інші - прибулі з Орловської, Курської, Смоленської та ін. губерній Центральної Росії. Згідно з переписом 1897 р. у всіх галузях промислового виробництва було зайнято 554,3 тис. осіб, з них росіян - 185 тис. (33,4%), українців - 204,2 тис. (36,9%), інших - 164 тис. (29,6%). В Донбасі прибулі в 1881 р. складали 7/8 робітників.

На межі століть мігранти складали особливо велику частку в металургійній та вугледобувній промисловості. Так, у металургії їх кількість досягла 41,6%, у вуглевидобутку - 33,5%. У контексті міст це виглядало так: у Юзівці, наприклад, 40,7% її мешканців були вихідцями з центральних губерній Росії та Прибалтики.

Монополізація промисловості суттєво впливала і на розвиток сільського господарства. Значний відплив сільського населення до міст був одним з чинників, які обумовили проведення аграрної реформи. Крім того, діяльність монополій супроводжувалася появою медичного, страхового та пенсійного обслуговування, що позитивно впливало на становище частини населення. Зокрема 2 червня 1903 р. було затверджено закон "Правила про винагороди потерпілим внаслідок нещасних випадків робітникам і службовцям, а також членам їх родин, на підприємствах фабрично-заводської, гірничої та гірничозаводської промисловості", з яким його правова дія поширювалася на всі категорії приватних підприємств. Проте позитивні наслідки соціальних зрушень відзначалися лише у великих промислових містах.

Таким чином, реформи другої половини ХІХ ст. створили умови для розвитку промисловості й формування монополістичних об’єднань, які по суті визначали характер змін у соціально-економічному житті України, в т. ч. її урбанізацію, перерозподіл населення, створення промислових регіонів, найважливішим з яких був Донбас. Напередодні Першої світової війни Донбас зайняв виключне становище в Російській імперії. Якщо в 1890 р. видобуток вугілля складав 3,1 млн. т (50% від вуглевидобутку в імперії), то у 1900 р. - 11 млн. т, а в 1913 р. - 215,3 млн. т (понад 70%) і посідав п’яте місце в світі. Проте позитивні наслідки швидкого піднесення промисловості України могли бути більшими, якби цьому не перешкоджала колоніальна політика імперії, яка нещадно експлуатувала природні та людські ресурси.^[3]

Станом на 1914 рік частка українських губерній у складі Російської імперії складала:^[4]

• 44% вирощеного збіжжя;
• 76% виробленого цурку;
• 69% вирощеного тютюну;
• 53% добутої солі;
• 71% добутого вугілля (в т.ч. 99% високоякісного вугілля — антрациту і 99% коксу);
• 74% виробництва заліза.

Перша світова війна окрім розорення через бойові дії принесла значне піднесення оборонно промислового комплексу через переорієнтацію на виробництво військової продукції та будівництво нових великих заводів. Хоча активні бойові дії під час Першої світової війни здебільшого зачепили західні регіони України, важкі наслідки війни були відчутними й далі на схід.

Після політико-соціальних перетворень у Австро-Угорській монархії, спричинених Весною народів, у другій половині XIX століття в економіці Східної Галичини переважали європейські капітали: австрійські, німецькі, англійські, американські, французькі, бельгійські, які контролювали основні сировинні галузі, зокрема нафту, солеваріння, лісозаготівлю. У 50-60 роках XIX століття до регіону дійшла хвиля промислового перевороту. На початку 70-х років в основному він завершився і в Австро-Угорській імперії. Проте, якщо в її західних і центральних частинах мало місце промислове піднесення, то промисловість Східної Галичини, Північної Буковини і Закарпаття розвивалися значно повільніше.

70-90-ті роки були часом виникнення середніх і великих підприємств, але їх роль в промисловому виробництві була незначною. Промисловість мала переважно дрібний, кустарно-ремісничий характер, була слабко механізованою. Великих підприємств на західноукраїнських землях було близько 220, і на них зосереджувалася лише четверта частина робітників. Найбільш інтенсивно розвивалися нафтова і озокеритна промисловість у Бориславо-Дрогобицькому басейні, на теренах України тоді видобувалося 4,5 % нафти у світі.^[4]

Завдяки розвитку нафтової та озокеритної промисловості Борислав вже на початку 70-х років став найбільшим промисловим центром на західноукраїнських землях. Наприкінці століття лісохімічними центрами Закарпаття були: Великий Бичків, Турія Бистрий і Перечин. Діяло три меблеві фабрики - в Ужгороді, Хусті і Львові. Було три значні рудники на Мармарощині.

Індустріалізація відбувалася і у Львові, тут відкрили свої філії Австрійський національний банк, Австрійський кредитний заклад для торгівлі і промисловості, Англо-австрійський банк, працювали Галицький іпотечний банк, Селянський та Крайовий банки. Розгортали свою діяльність українські фінансові установи і торгово-промислові об'єднання: страхові товариства "Дністер" і "Карпатія", Крайовий союз кредиторів, Український іпотечний банк, Селянська каса, крайові кооперативні союзи.

Не дивлячиь на це західноукраїнські землі залишалися здебільшого аграрним краєм. Сільським господарством тут займалося 94% населення. Більша частина ріллі, лісів та пасовищ належала великим землевласникам, католицькій та греко-католицькій церкві. Поміщикам належало понад 40% усіх земель. В цілому господарств, які мали наділи до 5 га., в Галичині нараховувалося 80%, в Буковині - 85%, в Закарпатті - 83%. Така диспропорція, та зростання населення сприччинили велику хвилю еміграції до Аргентини, Бразилії, Канади, США та інших країн.

У другій половині XIX ст. пануючим класом на західноукраїнських землях залишалися земельна аристократія, проте індустріальна революція призвела до посилення ролі буржуазії. Поряд з іноземними капіталістами в Галичині, Буковині і Закарпатті виникла і українська буржуазія, хоча її питома вага була порівняно невеликою.^[5]

На початку XX століття край зазнав значного спустошення через активні бойові дії під час Першої світової війни.

По закінченню Першої світової війни УНР претендувала на етнічні українські терени у Східній Європі загальною площею 850 000 км² із загальною кількістю населення території 45,5 млн. осіб.^[a][6]

Революція 1917р. яка відкрила реальні можливості для демократизації суспільства, його реформування і прогресу, була з надією зустрінута всією передовою громадськістю колишньої царської Росії. В Україні революція стала міцним стимулом відродження національної ідеї та політичного руху за державне самовизначення українського народу. Значно активізувалась науково-практична діяльність вчених-економістів, спрямована на економічне і соціальне відродження України. Ця робота ускладнювалась війною, господарськими труднощами, спробами Тимчасового уряду проводити у відносинах з Україною стару імперську політику, різною зовнішньополітичною орієнтацією провідних діячів України, тощо. Але після консолідації різних політичних партій не скликаному у квітні 1917р. Українському національному конгресі був створений всеукраїнський центр - Центральна Рада, до якої увійшли не тільки представники українських демократичних та соціалістичних партій, але й російські меньшовики, есери та інші.

Перші місяці праці Центральної Ради були виповнені спробами насамперед добровільного домовлення з Тимчасовим урядом про передання їй справ організації автономної влади на Україні. Взагалі до середини літа Центральна Рада віддавала всі свої сили справі національного самовизначення і визнання та закріплення своєї позиції найвищого політичного органу на Україні. Виявом змісту тих прагнень були універсали Центральної Ради: перший від 10 червня і другий від 3 липня 1917р. Пізніше, восени, у праці Центральної Ради більше стали переважати соціально-економічні проблеми, зокрема земельне питання. Першочерговим завданням була підготовка та проведення аграрної реформи.

Передбачалося, що землі козенні, удільні, монастирські та великі поміщицькі маєтки "повинні бути забрані", а землі землевласників треба було викупити коштом українського державного скарбу і роздати в користування тим, хто на них працюватиме. 20 листопада 1917р. Центральна Рада проголосила своїм третім універсалом Українську Народну Республіку.

У земельній справі третій Універсал проголошував скасування приватної власності на поміщицькі, удільні, монастирські, церковні та інші землі нетрудових господарств і про передачу їх "земельним комітетам, обраним народом". Встановлювалася державна монополія на ряд промислових товарів (залізні вироби, тютюн, шкіри).Уся земля до початку весняних польових робіт мала бути передана трудовому народу без викупу.

В офіційному роз'ясненні Генерального Секрітаріату підкреслювалося: "Колишнім власникам забороняється землю продавати, купувати, закладати, дарувати чи передавати будь-кому у власність іншим способом оскільки ці землі визнаються Українською Центральною Радою такими що належать не окремим особам, а всьому трудящому народу".

Цей принцип було покладено в основу земельного законопроекту ухваленого 18 січня 1918р. Головні етапи земельного закону Центральної Ради були такі:

1. Право власності на всі землі з їх водами, надземними і підземними багатствами в межах УНР касується. Всі землі стають добром УНР, і користуватися цим добром мають право всі громадяни держави без різниці статі, віри й національності.
2. У приватно-трудове користування сільським громадам та товариствам землю мали приділювати земські комітети та встановлювати правила господарного вживання відведених земель.
3. Нормою наділу для приватно-трудових господарств повинна бути така кількість землі, на якій родина або товариство могли б задовольнити свої споживчі потреби, але норма ця не повинна була перевищувати такої кількості землі, яка може бути оброблена власною працею родини або товариства. За користування землею не повинно було бути ніякої плати. Оподаткуванню підлягали лише землі, надані поверх встановленої норми або надзвичайні доходи з землі, які залежали від вигідніших природних і соціально-економічних умов і незалежали від праці господарств.
4. Терміни користування землею мали встановлювати земельні комітети. Право користування могло переходити в спадщину за дозволом земельних комітетів.
5. З вивласнених земель без викупу за попередніми власниками й орендарями залишалися в користування наділи землі в такій кількості, яку вони власноручною працею могли б обробити.

З землі, призначеної для розподілу між приватно-трудовими господарствами в першу чергу мали задовольнитися потреби місцевої малоземельної й безземельної хліборобської людності, у другу - потреби місцевої нехліборобської і немісцевої людності.

Ідея "соціалізації землі" викликала обурення заможного селянства, яке агітувало проти Центральної Ради. Під натиском своїх і чужих напередодні перевороту була прийнята поправка до земельного закону, відповідно до якої наділи землі до 30 десятин не підлягають "соціалізації".

На початку 1918р. в УНР з'явились власні паперові гроші з державною символікою. В обігу були і карбованці, і гривні (1 крб. Дорівнював 2 гривні). Ухвалою Української Центральної Ради від 1 січня 1918р. надруковано перший державний кредитний білет.

Відповідно до закону Центральної Ради від 1 березня 1918р.грошовою одиницею УНР стала гривня. Але нестача потрібної кількості розмінної монети та інші обставини викликали появу окремих міських грошей з різними назвами (бони, чеки, розмінні знаки). У 1917-1918рр. В Україну плив потік російських грошей з друкарень Петрограда і Москви.

9 лютого 1918р. УНР та країни четвертого союзу (Німеччина, Австро-Угорщина, Болгарія, Туреччина) уклали Берестейський мирний договір. Він засвідчував завершення стану війни між договірними сторонами. Сторони відмовлялися від взаємних претензій на відшкодування збитків, спричинених війною, обмінювалися військовополоненими, зобов'язувалися відновити економічні відносини, провести обмін надлишками сільськогосподарських та промислових товарів.

14 березня 1918р. була утворена Державна комісія по товарообміну, якій було надано повноваження вести переговори і підписати вироблені спільно з комісіями Центральних держав умови взаємного товарообміну. Переговори проходили складно і кілька разів виникала загроза їх зриву. Незважаючи на складні умови (відсутність спеціалістів, власних грошей, присутність іноземних військ, брак статистичних даних тощо), українці відстоювали інтереси своєї держави.

Берестейські переговори закінчилися підписанням економічної угоди 23 квітня 1918р. Згідно цієї угоди Україна зобов'язувалась поставити до Центральних держав певну кількість продовольства та сировини. Центральні держави поставляли в Україну сільськогосподарські машини, нафтопродукти, вугілля, емальований посуд, спиртні напої, хімічні та фармацевтичні товари.

Договір не можна назвати рівноправним. Австро-Угорщина та Німеччина намагалися здійснювати в Україні заграбницьку воєнно-економічну політику з метою назавжди перетворити Україну на свій аграрний придаток. Незважаючи на це, він започаткував цивілізовані економічні зносини молодої української держави з європейськими країнами.^[7]

Після гетьманського перевороту була встановлена стабільна валюта, податкова система, розроблювався і виконувався державний бюджет, створені Державний і Земельний банки. Відновлено діяльність залізниць. У промисловості зберігалися кризові тенденції кінця 1917 — початку 1918 рр. Велику загрозу становив страйковий рух, актуальним продовжувало залишатися протистояння профспілок і організацій промисловців.

29 квітня 1918р. відбувся політичний переворот. Того дня на "Хліборобському конгресі" в Києві відбулося проголошення П.Скоропадського гетьманом України. Конгрес відбувся з ініціативи "Союзу земельних власників". Участь у ньому взяли також делегати хліборобських організацій, які скликала Українська демократично-хліборобська партія (УДХП).Обидві партії сходилися на обороні принципу приватної власності, але між ними були різниці в національно-політичних поглядах, зокрема в земельній справі. "Союз" був проти принципу примусового викупу великопанських земель, стояв за непоручиність приватної власності на землю, тому не без порозуміння з командуванням окупаційних австро-німецьких військ прагнув до повалення Центральної Ради й заміни її сильною владою монархічної форми.

Група дрібніших українських селян у "Союзі" наближалася більше до УДХП. Вони заявили, що "Україна є і повинна бути незалежною та суверенною державою з парламентарно-демократичним устроєм" на чолі з гетьманом. Члени цієї групи стояли на тому, що "принцип приватної власності має бути непорушним, але в інтересах держави розмір володіння землею необхідно обмежити". УДХП у земельній справі обстоювала приватновласницький принцип, але вважала конечним проголошення примусового викупу великих земельних маєтків.

Отже 29 квітня 1918р. П.Скоропадський проголосив "Грамоту до українського народу", в якої виступив за відновлення приватної власності й свободи підприємництва. Для підготовки нового аграрного закону було створено губернські та повітові комісії.

Тим часом 14.06.1918р. рада міністрів видала "Закон про право продажу та купівлі землі", в якому серед інших були такі статті:

1. "Кожен власник сільськогосподарських та лісових маєтностей"...має право продажу їх без обмеження розміру.
2. Одна фізична чи юридична особа має право набувати купівлею або даруванням сільськогосподарські ділянки з тим, щоб розмір загальної їх площі не перевищував 25 десятин.
3. Державний земельний банк набуває сільськогосподарські та лісові маєтності без обмеження їх кількості, але з тим, що розпродує їх на підставі цього закону.

22 жовтня 1918р. була організована Вища земельна комісія, яку очолив П.Скоропадський. Завданням цієї комісії було виробити основні земельні реформи. На початку листопада з'явився проект аграрної реформи, основними принципами якого були такі: всі великі земельні маєтки мали бути примусово викуплені державою й потім розподілені між селянами за допомогою державного земельного банку, але не більше, ніж по 25 десятин в одні руки. Залишалися тільки господарства, які мали культурне значення, і то в розмірах не більше 200 десятин на кожне господарство. Більші норми залишалися тільки в маєтках, які обслуговували цукроварні, годували племінну худобу; одначе й такі в усій своїй цілості не мали перевищувати 1000 десятин. Не відчужувалися також садиби й виноградники.

За період правління П.Скоропадського почала відновлюватись фінансово-кредитна система України. Законом від 9 травня встановлювалася національна грошова одиниця - карбованець, стабільність якого зміцнилась. Він забезпечувався природними багатствами України, головним чином цукром. Але у гетьманській державі допускався неконтрольований обіг російських рублів та "керенок", німецьких марок та австро-угорських крон.

23 квітня 1918р. була підписана економічна угода між Українською Народною Республікою, Німеччиною та Австро-Угорщиною. Отже головний тягар виконання цього договору з боку України ліг на гетьманський період. А 10 вересня було підписано новий економічний договір між Україною та тими ж союзниками, але на значно гірших умовах. Так на 1918/19 господарський рік уряд Української держави надав право вивезти не менше 100 млн. пудів хліба, худоби до 11млн.пудів (живої маси), овець-300 тис. голів, птиці-2 млн. голів, до 400 тис. пудів сала, масла, сиру, 2,5млн. пудів цукру, а також багато іншого продовольства та промислової сировини. В цілому план вивезення з України сировини та продовольства не був виконаний. Політика уряду, розруха на транспорті і протидія населення - ось далеко не повний перелік причин цього. План був реалізований лише на 20%.

Водночас Центральні держави поставили певну кількість товарів в Україну. Так до 31 липня було імпортовано товарів, головним чином з Австрії, приблизно на 130 млн. крон у тому числі 160 вагонів сільськогосподарських машин, 400 вагонів емальованого посуду і на 10-15 млн. крон нафтопродуктів. Товари надходили в Київ, Харків, Одесу, Вінницю. Поставляли плуги, віялки, граблі, лопати, меблі, швейні машини, спиртні напої, хімічні товари.

Але значна кількість товарів не доходила до споживачів. Дуже багато товарів було розграбовано солдатами та селянами. Велика кількість товарів, закуплених для України, залишилася в Австрії (на 50 млн. крон) або опинилася в Галичині (на 20 млн. крон).

В Україні тривало подальше скорочення промислового виробництва. На металургічних заводах Півдня з 63 доменних печей на кінець травня 1918р. працювало 4, а на кінець серпня лише 2. До осені з 102 мартенівських печей були в дії тільки 7. Виплавлення чавуну в 1918р. скоротилося порівнено з 1913р. в 11 разів, сталі в 13, видобуток залізної руди - в 17.

Масового характеру набуло безробіття. Так, у 1918р. у 23 містах України налічувалося 180,6 тис. безробітних. На криворізьких рудниках безробітними стали понад 90% всіх робітників. Підірваними були продуктивні сили сільського господарства. Через скорочення в 1918р. посівних площ майже наполовину порівнено з довоєнним періодом зменшилася товарна маса зерна. Внаслідок цього зросла спекуляція. Робітники великих міст й промислових центрів одержували, і то не щодня, лише по фунту хліба на день.^[7]

У грудні 1918р. Гетьманат був повалений Директорією на чолі з С.Петлюрою. 26 грудня 1918р. вона видала Декларацію, в якій заявила про свій намір експропріювати державні, церковні та великі приватні землеволодіння для перерозподілу їх серед селян. Уряд брав на себе зобов'язання бути представником інтересів робітників, селян і "трудової інтелігенції".

У зв'язку з критичним політичним та воєнним становищем, в якому з самого початку діяла Директорія УНР, їй не вдалося налагодити управління економікою.

У ряді галузей промисловості України, посилився процес роздроблення виробництва навіть у такій галузі, як кам'яновугільна, в 1919р. з 61 підприємства залишилося лише 23. Зросла частка середніх і невеликих підприємств. У 1918р. було видобуто 34,8% вугілля порівняно з 1913р., а в 1919р. - лише 20,5%. Загострювався паливний голод. Залізо-рудна і марганцева промисловість у 1919р. повністю припинила свою діяльність. Не працював жоден рудник. Різко скоротила виробництво машинобудівна промисловість України. Так, випуск паровозів у 1918р. проти 1917р. зменшився в 2,5 раза, а в 1919р. - в 15 разів. Істотно зменшилося виробництво цукру. Якщо у 1918р. було вироблено тільки 50% випуску 1913р., то в 1919р.-20%. В такому становищі перебували й інші галузі харчової промисловості. Все це негативно відбивалося на матеріальному становищі населення, особливо міського. 4 січня 1919р. згідно з законом Директорії українські гроші було визнано єдиним законним засобом виплат на території України. І хоч українська влада швидко втратила більшу частину території, українські гроші мали більшу купівельну вартість ніж "керенки", більшовицькі рублі чи "денікінки".

Українське селянство, яке на початку боротьби гетьманщини підтримало Директорію, почало виявляти політичне невдоволення її економічною політикою. Поштовх до поглиблення конфлікту дав земельний закон Директорії, опублікований 8 січня 1919р. За основу був взятий закон Центральної Ради, до якого було внесено деякі поправки.

Закон Директорії декларував ліквідацію приватної власності на землю. Верховна власність землі визвалася за державою, яка за допомогою своїх органів мала порядкувати державним фондом землі, утвореним з вивласнених земель нетрудового характеру. Всі дотогочасні трудові господарства, не більше 15 десятин, залишились непорушними в користуванні своїх дотеперішніх господарів. Для земель піскуватих, солонців ця максимальна трудова норма (15 дес.) могла бути збільшена постановами повітових земельних управ після затвердження міністерства земельних справ.

Згідно закону виходило, що вивласненню підпадали й селянські господарства, які до того часу мали більше 15 десятин. З вивласнених земель і утвореного земельного фонду земельні управи мали надавати наділи у вічне користування малоземельним і безземельним селянам не менше 5-6 десятин.

Земельна власність іноземних землевласників була оголошена недоторканою. Її долю мав вирішити спеціальний закон.

На додаток до закону 8 січня 1919р. Директорія УНР видала ще окремий закон з 18 січня 1919р. про додатковий земельний наділ для козаків армії УНР. Кожен волк УНР мав право отримати додатково 2 десятини землі і 2000 гривень безпроцентної позики на господарювання, яку належало сплатити за 5 років по закінчення війни. Вояк, який самовільно покинув ряди армії, втрачав право на наділ землі.

Реалізацію земельного закону Директорії земельні управи могли здійснювати лише на дуже обмеженій території України, бо впродовж двох років українська влада мусила вести війну у важких умовах з більшовиками, Денікином і Польщею. На великих просторах велися воєнні операції. Більшовицька пропаганда закликала селянство забирати землю негайно в свої руки, бо Директорі, мовляв, має в своїй програмі передати землю в руки "куркулів". Самі більшовики спочатку передавали поміщицькі землі й інше майно селянам; майбутніх форм аграрних відносин вони докладно не встановлювали.

В кінці 1918р. на початку 1919р. більшовики захопили значну територію України. Вже 5 лютого 1919р. вони захопили Київ. Більшовики почали скоро там, де вони міцніше закріпилися на Україні, відбирати в селян розділену з поміщецьких маєтків землю, стали заводити "совхози" і сільськогосподарські "комуни". У добу "воєнного комунізму" все селянство більшовики обтяжили "продразверствою" - податком, що під гострими карами зобов'язував здавати державі всю сільськогосподарську продукцію, за винятком дуже обмеженої норми, залишеної для особистого споживання. Більшовицька земельна політика відбирання хліба або примусового продажу худоби й інших продуктів за бувартісні банкноти, викликала селян усвідомлення, що на обіцянки більшовицької пропаганди не можна покладатися. Запізно поверталися симпатії селян до своєї української влади. Повстання проти більшовиків вибухали по всій Україні й тривали довший час по невдачі збройної боротьби Директорії УНР.^[7]

1 листопада 1918р. в результаті успішного збройного повстання в Східній Галичині була повалена влада Австро-Угорської монархії й проголошена Західно-Українська Народна Республіка. Законодавчим органом ЗУНР, а потім ЗОУНР (Західної Області УНР) стала Українська Народна Рада. У її програмній декларації, виданій 5 листопада 1918р., проголошувалося народовладдя, гарантувалися права і свободи громадян, їх національна та соціальна рівність.

Законодавчим органом Української Народної Ради стала Рада Державних Секретарів, створена 10 листопада 1918р.

Найбільшою турботою Секретаріату внутрішніх справ було забезпечення населення та армії продуктами харчування. В Галичині не вистачало продовольства та промислових товарів через спустошення спричинені Першою сітовою війною. Тому Державний Секретаріат внутрішніх справ змушений був здійснити ряд радикальних заходів. Усі запаси продуктів харчування та предметів першої необхідності Секретаріат засередив в своїх руках.

Чималу роботу провів Секретаріат залізниць, пошт і телеграфів. Йому вдалося налагодити рух поїздів. Для підготовки нового залізничного персоналу Секрітаріат подбав про залізнично-технічні курси. З січня 1919р. налагодилася робота пошт. З найбільшими труднощами зіткнулися секрітаріати фінансів й торгівлі та промислу. Не вистачало фахівців. Прибутки державної скарбниці були мінімальними. З огляду на повне зубожіння населення надходження від податків були незначні. З великими зусиллями уряд вишукав кількасот тисяч крон, щоб виплатити "добове" фронтовикам.

Секрітаріат громадських робіт займався використанням корисних копалин (нафти, вугілля, солі). Він здійснював нагляд за шляхами і державними пилорамами. Взимку 1919 р. йшла заготовка лісу для відбудовчих робіт, які планувалося розпочати з настанням весни.

Секрітаріат земельних справ займався реалізацією земельного закону, який був ухвалений 14 квітня 1919 р.

Закон вивласнював усі монастирські й церковні землі; посілості, яких власники не обробляли своїми силами та, врешті, всі такі, площа яких перевищувала означену межу, що її мав визначити окремий додатковий закон. З цих земель утворювався земельний фонд області, і з нього мали наділювати безземельних та малоземельних громадян в такій черзі: вояки, які втратили здоров'я у війнах, що їх вела УНР; далі вдови й сироти по померлих внаслідок війни вояках; вояки-інваліди світової війни 1914-18рр.; сироти і вдови не військові; врешті, інші безземельні селяни. Вивласнені ліси не творили предмету наділів. Вони переходили у власність держави.

Усаділювання землею не могло розпочатися перед закінченням визвольної війни й поверненням додому вояків. Постанови щодо способу й часу розділу вивласненої землі, щодо висоти наділу землею, висота його ціни та способу сплати мали бути видані пізніше.

Справу відшкодування дотогочасних власників і орендарів закон відкладав до пізнішого вирішення сейму ЗОУНР, який мав бути скликаний на підставі нового виборчого права. Без огляду на це вивласнена земля переходила вже по оголошенні закону в завідуванне земельних комісій. До часу введене окремих законів земельні комісії мали залишати в користуванні дотогочасних власників чи орендарів таку площу землі, яка була потрібна для утримання власника і його родини та служби існуючих на землі промислових закладів.

Закон не вирішував негайного розділу вивласнених земель і відкладав до пізнішого вирішення норми наділів. Відкладав також справу відшкодування колишнім власникам вивласнених маєтків і питання оплат за наділи; утворення кредитових установ для фінансування довготермінових низькопроцентних кредитів на таку ціль.

Українська Національна Рада ЗО ухвалою своєї більшості утримувалась перед безвикупним вивласненням і безкоштовним розподілом землі з огляду на міжнародну ситуацію.

З боку селянства, яке виявило довіру до своєї влади й стало в ряди армії на оборону землі й держави, не було в час того короткого періоду визвольних змагань ЗО УНР випадків порушень чи захоплень майна великої власності, хоч і були спроби чужих агентів провокувати до таких виступів.^[7]

При радянській владі Україна зберегла статус розвиненого аграрного і гірничодобувного регіону. Крім того, розвинулася обробна промисловість, транспорт і сфера послуг.

Незважаючи на значне руйнування під час Другої світової війни, Україна залишилася однією з найрозвиненіших республік СРСР. Все ж у 1945 р. Україна дала 18% загальносоюзного виробництва чавуну і 11,2% сталі. Всього до травня 1945 р. було відбудовано і введено в дію майже 3 тис. великих промислових підприємств України, що становило майже третину довоєнних виробничих потужностей. Економіка відновлювалася, але у 1945 р. виробництво у республіці становило тільки 26% довоєнного рівня.

Україна в основному завершила відбудову поруйнованої війною промисловості тільки у п'ятій п'ятирічці (1951–1955 рр.).

Згідно із західними оцінками, національний дохід України на душу населення в 1970-х роках був вищим, ніж в Італії. У кінці 1970-х років зростання припинилося, в 1980-х роках почався спад, а після 1990 вибухнула економічна криза.

У період існування СРСР економіка України була підлегла диктату Держплану СРСР, який спільно з українським Держпланом розробляв п'ятирічні плани її розвитку як інтегральної частини радянської економіки. Українські підприємства були підлеглі союзним міністерствам у Москві або республіканським міністерствам у Києві.

Після 1991 року підприємства, незважаючи на приналежність, що збереглася формально до державної власності, потрапили під контроль своїх директорів. До 1996 р. близько 6 тисяч середніх і великих підприємств стали акціонерними товариствами, а до 1998 р. було приватизовано 45 тисяч невеликих підприємств і майже 99% магазинів роздрібної торгівлі, підприємств торгівлі і сфери послуг.

Загальне число безробітних в 1998–1999 досягло 2 млн. осіб. У пошуках роботи до 7 млн. осіб. полишили країну (т.зв. «четверта хвиля» трудової еміграції).

Зниження національного прибутку становило 11–15% на рік в 1991–1994 рр.; у 1995 р. ВНП становив 2 400 дол. на душу населення. Результатом гіперінфляції стало майже повне руйнування в 1993–1994 рр. економіки країни, до 1997 р. інфляцію вдалося припинити, але середньомісячний прибуток громадян становив 90 дол. У 1997 чисельність трудових ресурсів становила 22,6 млн. осіб. У галузевій структурі зайнятості переважає сфера послуг — 49%. У промисловості і будівництві зайнято 30%, у сільському, лісовому і рибному господарстві — 21 %.

В Україні виділяють три економічних райони: Донецько-Придніпровський, Південно-Західний і Південний. У першому зосереджені підприємства гірничодобувної, металургійної, хімічної і важкої промисловості. У другому — обробна, легка і харчова промисловість. У Південному районі переважають суднобудування, портове господарство й індустрія відпочинку. Повсюдно сприятливі умови для сільського господарства. Західні і центральні області України спеціалізуються на технічних і харчових культурах (цукровий буряк, хміль, кукурудза, картопля), в південній Україні переважає зернове господарство і садівництво, біля великих міст розвинене овочівництво.

Великі металургійні заводи споруджені в Запоріжжі, Маріуполі, Дніпропетровську, Донецьку, нафтопереробні заводи є в Херсоні, Одесі, Дрогобичі, Кременчуці, Лисичанську. На Донбасі і в Придніпров'ї розвинена хімічна промисловість, яка продукує соду, сірчану кислоту, добрива, синтетичні смоли, пластмаси, волокна, шини і різні хімікати. Україна виробляє також обладнання для важкої промисловості, енергетики (електромотори, турбіни, потужні трансформатори), залізничного транспорту (локомотиви, вантажні вагони), гірничодобувної промисловості (екскаватори, бульдозери, вугільні комбайни), автотранспорту (вантажні машини, автобуси, легкові автомобілі), цивільної авіації (пасажирські літаки, авіаційні двигуни) і сільського господарства (трактори, сільгосптехніка). Крім того, виготовляється широкий спектр побутової, а також комп'ютерної техніки. Космічні технології і озброєння — важливий напрям розвитку машинобудування України. Військово-промисловий комплекс на початку 1990-х років давав близько 1/4 обсягу промислового виробництва України. Промисловість будівельних матеріалів виробляє цемент (5 млн. т у 1997 р), залізобетонні конструкції, ізоляційні, облицювальні і стінові матеріали, асбесто-цементні вироби і шифер, силікатне скло, кераміку і фаянс. За період з 1918 по 1980 рр близько 62% всіх капіталовкладень було скеровано в будівництво.

Рільництво і скотарство — традиційний вид занять населення країни з часів Трипілля (4–2 тис.до н. е.). Сприятливі кліматичні умови і ґрунти забезпечують відносно високу врожайність. У 1985 р. УРСР дала 46% усієї пшениці, 56% кукурудзи, 60% цукрових буряків, 50% соняшника в СРСР. Виробництво яловичини становило 24% від загальносоюзного. У подальші роки сільськогосподарське виробництво України стало знижуватися: в 1997 р. Україна виробила 35,4 млн. т зерна (проти 38,7 млн. т у 1991), 17,5 млн. т цукрового буряка (проти 36,3 млн.), 1,9 млн. т м'яса (проти 4,1 млн.) і 13,7 млн. т молока (проти 22,7 млн.). Скорочення виробництва пов'язане з дезорганізацією господарства, скороченням ринку збуту сільськогосподарської продукції і зростанням конкуренції з боку зарубіжних товаровиробників. У 1976 р. улов риби в Україні становив 1,1 млн. т (12 % від загальносоюзного), в 1991 — 816 тис. т. У 1890-х роках 18% території України було покрито лісами. Знищення лісів протягом двох світових воєн, хижацька експлуатація в царський час і при Габсбургах, але особливо при радянському режимі, привели до скорочення площі лісів до 13% на початку 1990-х років. У 1997 р. було вироблено 5 млн. кубометрів лісоматеріалів (проти 8 млн. у 1991), 88 тис. т паперу (проти 353 тис.), 463 тис. т картону.

Приватизація сільгоспугідь стала однією з головних цілей, поставлених Українською державою після 1991 року. Перешкоди на шляху приватизації землі вельми значні: сільське населення (в основному жінки), що постаріло, недостача капіталу у селянства, відсутність допомоги держави. До січня 1998 р. в Україні було майже 36 тисяч приватних селянських господарств і 8 тис. великих колективних господарств.

Україна має значні запаси кам'яного вугілля (Донецький і Волинський басейни) і бурого вугілля (Дніпровський басейн); невеликі родовища нафти і природного газу розташовані в Прикарпатті і на північному сході республіки. Ці енергетичні ресурси використовуються на великих ТЕС, (Вуглегірська, Криворізька, Бурштинська, Змієвська, Курахівська і інш.). На Дніпрі побудований каскад ГЕС (Каховська, Дніпровська, Канівська, Київська, Кременчуцька.). Понад 30 % електроенергії в Україні дають АЕС (Рівненська, Запорізька, Південно-Українська і інш.). Власні паливні ресурси забезпечують лише 58 % потреб України, інша їх імпортується (г.ч. з Росії і Туркменістану).

У 2001 р. структура споживання електроенергії та палива: 135,8 млрд кВт·год. Вугілля та продукти його переробки — 64,2 млн. т; природний газ — 65,8 млрд кубометрів; нафта і газовий конденсат — 16,9 млн. т.

• Економіка України
• Корисні копалини України
• Геологія України
• Історія освоєння мінеральних ресурсів України
• Історія промисловості в Україні
• Гірнича промисловість України
• Вугільна промисловість України
• Житлово-комунальне господарство
• Харчова промисловість України
• Металургійна промисловість України
• Хімічна промисловість України
• Машинобудівна промисловість України
• Нафтогазовий комплекс України
• Сільське господарство України