Насильство проти жінок в Україні
Насильство проти жінок в Україні — вкорінена соціальна проблема, як і в більшості країн світу. За звітом ООН від 2013 року, близько 45 % населення України зазнає насильства: фізичного, сексуального чи психологічного, і більшість з них — жінки.[1] За даними Українського тижня, лише близько 5 % постраждалих повідомляють про насильство нацполіції. На початку 2020 року в Україні майже не було притулків для жінок. Анексія Криму, війна на сході України, пандемія COVID-19 та повномасштабне вторгнення Росії (2022) загострили кризу. Стамбульська конвенція[2] ратифікована Україною в 2022 році. ПоширеністьНужат Ехсан, представник Фонду народонаселення ООН в Україні, у лютому 2013 заявив: «Україна дійсно має неприйнятний рівень насильства, головним чином з боку чоловіків і головним чином через високий рівень споживання алкоголю». Він також звинуватив лазівки в законодавстві, що загострюють проблему домашнього насильства. Тривала війна на Донбасі посилила розділення неоплачуваних домашніх обов'язків між статями [3]. При цьому, за даними ООН, українські жінки, які проживають у зоні конфлікту, знаходяться під значним ризиком через слабку правоохоронну діяльність, високу концентрацію військових груп та розповсюдження зброї.[4] У 2015 році Управління Верховного комісара ООН з прав людини висловило глибоку стурбованість швидким погіршенням ситуації з насильством проти жінок в Україні.[5] Історія та факториЗважаючи на укріплені гендерні стереотипи, суспільство передовсім очікує від українок «бути красунею і матір'ю»[3]. З соціальної точки зору насильство проти жінок в Україні завжди було оточене мовчанням. Джерел офіційної статистики обмаль для оцінки глибини проблеми, ЗМІ не знають, як підходити до питання, влада — як боротися з насильством, нація не знає, як мобілізувати громадськість для його припинення[6]. Внаслідок цього національні зусилля з протидії насильству покладаються на значну підтримку західних донорів.[7] Кілька наявних статистик свідчать, що насильство притаманне бідності, де проживає більшість українських жінок (див. Фемінізація бідності). Дані також демонструють, що спостерігуване значення є лише незначною часткою реальної цифри через поєднаний вплив традицій та особистого сорому.[8] Насильство за видамиПоказники феміциду в Україні, як і загалом у світі, зросли з пандемією COVID-19, що ускладнила доступ постраждалим жінкам та дітям до допомоги, позбавив можливості ізолюватися від кривдника та отримати засоби зв'язку.
Сексуальне насильство та експлуатація
Сексуальна експлуатація є широкою і серйозною проблемою в українському суспільстві. Вона викликана, зокрема, збідненням значної частини населення, а також м'якою порнографією, широко використовуваною українськими медіа для привернення уваги клієнтів тощо (див. Сексуальна об'єктивація та Мізогінія в масмедія). За сатистичними даними НУО, третина молодих безробітних українок певною мірою була залучена до незаконного сексуального бізнесу.[9]
Насильство проти дівчат та дівчаток
Протидія та подоланняНа подолання насильства проти українок спрямовані, з одного боку, законодавство та державні ініціативи та організації, з іншого, приватні або гібридні платформи. Центральним актором протидії гендерному насильству був і лишається український феміністичний рух. Правова базаУ лютому 2019 року в кримінальний кодекс України внесено правки щодо насильства: винні можуть бути оштрафовані або засуджені до громадських робіт чи тюремного вироку. Раніше винні особи могли бути піддані максимальному адміністративному покаранню. Ініціативи та організаціїДо організацій, що борються з насильством проти жінок в Україні, належить, наприклад, Ла Страда Україна. Примітки
Список літератури
Посилання
|