Фіта

Літера Ѳ
Кирилиця
А	Б	В	Г	Ґ	Д	Ѓ
Ђ	Е	Ѐ	Є	Ё	Ж	З
З́	Ѕ	И	Ѝ	І	Ї	Й
Ј	К	Л	Љ	М	Н	Њ
О	П	Р	С	С́	Т	Ћ
Ќ	У	Ў	Ф	Х	Ц	Ч
Џ	Ш	Щ	Ъ	Ы	Ь	Э
Ю	Я
Неслов'янські літери
А̄	А́	А̀	Ӑ	А̂	А̊	Ӓ
Ӓ̄	А̃	А̨	Ә	Ә́	Ә̃	Ӛ
Ӕ	Ғ	Г̧	Г̑	Г̄	Ӻ	Ӷ
Ԁ	Ԃ	Ꚃ	Ꚁ	Ꚉ	Ԫ	Ԭ
Ӗ	Е̄	Е̃	Ё̄	Є̈	Ӂ	Җ
Ꚅ	Ӝ	Ԅ	Ҙ	Ӟ	Ԑ	Ԑ̈
Ӡ	Ԇ	Ӣ	И̃	Ҋ	Ӥ	Қ
Ӄ	Ҡ	Ҟ	Ҝ	Ԟ	Ԛ	Ӆ
Ԯ	Ԓ	Ԡ	Ԉ	Ԕ	Ӎ	Ӊ
Ң	Ԩ	Ӈ	Ҥ	Ԣ	Ԋ	О̆
О̃	О̄	Ӧ	Ө	Ө̄	Ӫ	Ҩ
Ԥ	Ҧ	Р̌	Ҏ	Ԗ	Ҫ	Ԍ
Ꚑ	Ҭ	Ꚋ	Ꚍ	Ԏ	У̃	Ӯ
Ӱ	Ӱ́	Ӳ	Ү	Ү́	Ұ	Х̑
Ҳ	Ӽ	Ӿ	Һ	Һ̈	Ԧ	Ꚕ
Ҵ	Ꚏ	Ҷ	Ӵ	Ӌ	Ҹ	Ꚓ
Ꚗ	Ꚇ	Ҽ	Ҿ	Ы̆	Ы̄	Ӹ
Ҍ	Э̆	Э̄	Э̇	Ӭ	Ӭ́	Ӭ̄
Ю̆	Ю̈	Ю̈́	Ю̄	Я̆	Я̄	Я̈
Ԙ	Ԝ	Ӏ
Застарілі літери
Ꙁ	Ꙇ	Ҁ	Ѻ	Ѹ	Ѡ	Ѽ
Ѿ	Ѣ	Ꙑ	ІЯ	Ѥ	Юси	Ѧ
Ѫ	Ѩ	Ѭ	Ѯ	Ѱ	Ѳ	Ѵ
Ѷ	Ꙟ	Ꙡ	Ꙣ	Ꙥ	Ꙧ	Ꙩ
Ꙫ	Ꙭ	ꙮ	Ꚙ	Ꚛ	Ꚏ̆	Ꙏ
Літери кирилиці

Фіта́ (Ѳ, ѳ) — передостання літера старо- і церковнослов'янської кирилиці, літера деяких українських абеток XIX століття; остання (після виходу з ужитку наприкінці XIX ст. іжиці) літера дореволюційної російської абетки.

У сучасних цивільних варіантах кирилиці відсутня, зберігається лише в церковнослов'янському письмі. В українському правописі усередині XIX ст. замінена на «т» або «ф».

Походить від грецької літери тета (Θ, θ); має таке ж числове значення — 9 (хоча в абетці традиційно стоїть не на 9-му місці, а в кінці). У кирилиці виглядає як (у деяких почерках і шрифтах горизонтальна межа перетинає овал помітно нижче за середину або навіть торкається його знизу, завдяки чому цю літеру можна легко переплутати з ). У первісній глаголиці, як припускають, фіта була відсутня; у пізнішій зустрічається запозичений або безпосередньо з грецької, або навіть з кирилиці знак (Ⱚ), що не має числового значення.

Назва «фіта» пов'язана з візантійським і новогрецьким прочитанням назви літери «тета» (θῆτα) як «θіта», де перший звук читається як глухий зубний фрикативний [θ] (th в англійських словах three, tooth). У південнослов'янській традиції (до якої належала і старослов'янська мова) читалася як [t], чим пояснюється, зокрема, відсутність епентетичного (вставного) «л» в слові коринфяне (пор. з иосифляне). У староруських і церковнослов'янських текстах руського ізводу читалася завжди як [f] і приблизно до середини XVII століття уживалася як варіант букви Ф (ферт), незалежно від етимології. У ряді орфографічних шкіл уживалася або тільки одна з двох літер, та чи інша. Наприклад, у берестяних грамотах впродовж XIII століття фіта виступає єдиним засобом передачі звука [f], а літера Ф не використовується; у XIV–XV століттях, навпаки, в берестяній писемності фіта майже повністю витісняється фертом. У дониконівській і подальшій старообрядницькій церковнослов'янській орфографії прослідковується тенденція ставити фіту на початку слів, а ферт — у середині.

Фіта тривалий час зберігалася і в українській абетці, де вживалася словах, запозичених з грецької мови через церковнослов'янську — на місці грецької тети. У правописі Павловського ѳ тлумачилася як знак, що передає сполучення з трьох звуків — «хвт». Залишалася літера й у правописі Русалки Дністрової, абетці Максимовича. З українського письма вилучена в 1857 році — у правописі М. О. Гатцука; у передмові до його «Української абетки» українським відповідником церковнослов'янської наводилася літера «ф»^[1].

Починаючи з середини XVII століття в церковнослов'янській, а услід за нею і в російській писемності фіта використовується етимологічно: тільки у словах, запозичених з грецької мови (або опосередковано, через грецьку), і лише на місці грецької тети. Наприклад, в слові орѳографія перше [f] передається через «фіту», а друге через «ферт»: бо початкове грецьке слово пишеться як ορθογραφία (латинізована форма orthographia і схожі варіанти в нинішніх західноєвропейських мовах). Так само пояснюється різниця написань в іменах Ѳеодоръ (розмовне Ѳедоръ) і Філіппъ (пізніше Филиппъ): їхнє оригінальне грецьке написання Θεόδωρος і Φίλιππος відповідно (у латинізованому варіанті Theodorus, Philippus).

Петро I, вводячи гражданський шрифт, спершу (1707—1708) скасував букву «ферт» (Ф), зробивши фіту єдиним способом вираження звука [f]; але незабаром (1710) відмінність Ф/Ѳ в церковнослов'янській системі було відновлено.

У середині XVIII ст. В. К. Тредіаковський радив відмовитися від правила, що приписувало писати «фіту» у грецизмах на місці оригінального θ: «Навіщо без користі мучитися і гайнувати час для того токмо, щоб знати, де належить писати фіту і де ферт? Не всі з нас навчалися грецької, чи латинської, чи якої іншої мови, без знання яких неможливо знати відмінності в буквах»^[2].

Під час орфографічної ж реформи 1917—1918 рр. скасували фіту з повсюдною заміною її на Ф.

• Фіта існувала в румунській кирилиці — аж до скасування кириличної графіки й переходу на латиницю.
• У південнослов'янських мовах θ читалася як «т», тому вона не використовувалася у цивільних варіантах кирилиці — замість неї у словах грецького походження писали «т» (мит, Тодор).

Хоча ѳ була вилучена з російської абетки, незабаром її пристосували до створюваних на базі кирилиці писемностей декількох алтайських мов, надавши їй абсолютно інше значення: голосного звуку /œ/, подібного до французького звука eu і німецького ö. Нині ж творці комп'ютерних кодувань «розвели» ці два використання одного і того ж друкарського знака по різних кодових позиціях (у Юнікоді U+0472/U+0473 для фіти, U+04E8/U+04E9 для «голосного Ө» у кирилиці і U+019F/U+0275 для неї ж в латиниці), а дизайнери комп'ютерних шрифтів вирішили позначити різницю наочно, зобразивши їх по-різному, фіту з хвилястою рискою, а ө з прямою: Ѳ, ѳ — Ө, ө — Ɵ, ɵ. Це суперечить традиційному дизайну гражданських кириличних шрифтів, при якому риска всередині O (що б не означала літера) повинна малюватися прямою або хвилястою одночасно з «язичком» літер «Э» та «Є».^[3]

У сучасній українській мові існує значна кількість слів грецького походження, що містять в оригінальному написанні літеру θ (тета). Кирилицею її передають двома способами: як «ф» або як «т», залежно від шляху запозичення. Так, для слів, що потрапили в українську мову через старослов'янську, типовим є наявність на місці «фіти» кириличного «ф»: у середньогрецькій (візантійській) мові, звідки запозичували слова у старослов'янську, «тета» читалась як глухий зубний фрикативний, близький до «ф» (аналогічна вимова і у новогрецькій мові). Тоді як у словах, запозичених через латинську, грецька θ передається як «т»: у латині прийнята класична давньогрецька вимова. Деякі з цих слів у різних діалектах та історичних варіантах літературної мови можуть існувати одночасно в кількох формах: «міф» і «міт» (μῦθος), «Афіна» й «Атена» (Ἀθηνᾶ), «Фіви» й «Теби» (Θήβαι). Як видно з наведених прикладів, розбіжності в передачі стосуються не лише літери θ, але й β («бети», у візантійському і новогрецькому прочитанні — «віти») та η («ети», за візантійською і новогрецькою вимовою — «іти»).

Згідно з правописом 2019 року дозволено передавати грецьку θ як «ф», так і «т»^[4]. На думку критиків реформи, введення «т» на місці «фіти» є безпідставним і не підтверджується сучасною мовною практикою.^{[джерело?]} Водночас прихильники зміни часто розглядають варіант з заміною «ф» на «т» як менш проросійський і надають перевагу саме йому, намагаючись уникати «ф» скрізь, де це можливо. Оскільки літера Ѳ в українській абетці відсутня, а «ф» може мати різне походження (від грецьких «φ», «θ», латинських «f», «ph») спроби механічної заміни «ф» на «т» можуть призвести до гіперкорекційних помилок (наприклад, «тілосот» замість «філософ» є помилкою: грецьке слово (φιλόσοφος) літери «θ» не містить, а тому при запозиченні такий варіант виникнути не міг).

Російський науковець Л. В. Успенський стверджує, що в адресному довіднику російського міста Санкт-Петербурга за 1902 рік можна було знайти і «Федоровых», і «Ѳедоровых», причому перших налічувалося близько 400 осіб, а других — всього 11^[5].

• Російська дореформена орфографія
• Український правопис

• Ресурси з дореволюційної орфографії [Архівовано 13 липня 2020 у Wayback Machine.] (рос.)
• Русскій поискъ — пошукова система, що підтримує дореволюційний правопис^{[недоступне посилання з червня 2019]} (рос.)