Гідроло́гія (грец.Yδρoλoγια, від дав.-гр.Yδωρ — вода + λoγoς — слово, вчення) (рос.гидрология, англ.hydrology, нім.hydrologie) — наука, що вивчає природні води в межах гідросфериЗемлі, явища і процеси, які в них відбуваються.
Гідрологія належить до комплексу наук, які вивчають фізичні і географічні властивості Землі, зокрема її гідросфери.
Озеро — природна водойма повільного водообміну, розташована в заглибинах суходолу і не пов'язана протоками з морями чи океанами.
Озера — природні водоймища у заглибинах суші (котловинах), заповнені в межах озерної чаші (озерного ложа) різнорідними водними масами. Котловини за походженням поділяють на тектонічні, льодовикові, річкові (стариці), приморські (лагуни та лимани), провальні (карстові, термокарстові), вулканічні (в кратерах згаслих вулканів), завально-загатні (запрудні), штучні (водосховища, ставки). Залежно від умов утворення озерного ложа виділяють такі основні типи: дамбові (річкові, долинні та прибережні, а також штучні — водосховища), котловинні (моренні, карові, карстові, термокарстові, дефляційні, вулканічні та тектонічні), змішаного походження. За водним балансом поділяються на стічні, безстічні та зі змінним стоком. За хім. складом води — на прісні та мінеральні (солонуваті та солоні). Мінеральні озера складають особливу групу. Загальна площа озер земної кулі становить близько 2,1 млн км² (бл. 1,4 % площі суші). Найбільше за площею озеро світу — Каспійське море, найглибше — Байкал. В Україні нараховується понад 7 тисяч озер площею кожне від 0,1 км² і більше. На території озер видобувають різноманітні корисні копалини — нафту, солі, руди тощо.
В озерах Землі міститься вчетверо більше води, ніж у річках, проте їхнє життя менш тривале. Якщо озеро не поповнюється водами, воно висихає, міліє або перетворюється на болото.::::::::::::::::читати далі
Назва річки «Горинь» походить від староруського слова «горина» (гориста місцевість). У далекому минулому річка так і називалася Горина (бере свій початок між східними відногами пагористого пасма Вороняки, на висоті 345 м над рівнем моря).
Довжина 659 км (у межах України — 577 км), площа водозабору 27700 км². Загальне падіння річки 218 м. Середній похил річки 0,33 ‰.::::::::::::::::читати далі
А́нхель (ісп.Ángel) — найвищий у світі водоспад, розташований на річці Чурун, у тропічних лісах Венесуели, в Національному парку «Канайма», за 750 км на південний-схід від Каракаса.
Спадає з гори Ауянтепуй. Загальна висота водоспаду — 979 м (за деякими даними — 1034 м), висота вільного падіння — 807 м.
Названий на честь льотчика і випробувача Джеймса Ейнджела (англ.James Angel), який у 1933 році під час польоту побачив цей водоспад.
Щосекунди водоспад скидає 300 м³ води.
9 жовтня1937, пілот Ейнджел акуратно спланував свій легкий літак «Ель-Ріо Кароні» для посадки на вершині величезної гори Ауянтепуі (з її вершини падає водоспад) в ізольованому, малодоступному регіоні Венесуели Гран Сабана. За словами Джиммі, його план полягав у тому, щоб залишитися на вершині гори на кілька днів у пошуках золота. Але плани автора зірвало невдале приземлення. Літак клюнув носом вниз під час посадки і пошкодив паливний провід. Аварія не заподіяла шкоди Джиммі, його дружині Марії, і двом колегам Густаво Хені і Мігелю Дельгадо, але тепер вони опинилися на вершині плоскої гори Ауянтепуі відрізаними від зовнішнього світу..::::::::::::::::читати далі
Довжина водосховища 230 км, пересічна ширина 9,4 (максимальна — 24 км). Площа 2155 км², об'єм води 18,2 км³. Довжина берегової лінії 896 км. Має сезонне регулювання стоку. Коливання рівня води до 3,3 м, водообмін відбувається 2—3 рази на рік. Береги переважно круті, розчленовані глибокими балками, лише на окремих ділянках::::::::::::::::читати далі
Попередник цього каналу був Стекнітц канал, побудований у 1390 — 1398 шляхом випрямлення та розширення річки Стекнітц, є однією з найстаріших штучних водних артерій Європи. Цей канал з'єднав дуже маленькі річки Стекнітц (притока Траве) і Дельвенау (притока Ельби). Він був частиною Старого Соляного шляху. Канал мав :глибину — 85 см, ширину — 7,50 м довжину — 94 км.
У 1900 стародавній канал був замінений на новий канал Ельба-Любек. Частково був залишено у річищі старого каналу, довжина скорочена до 67 км.
Льодовик починається безпосередньо на східному схилі масиву Канченджанґа на висоті понад 5000 м і рухається на північний схід, приймаючи зліва притоку — льодовик Трінс. Через кілька кілометрів він повертає на схід, приймаючи ще одну велику ліву притоку, Тент-Пік, що починається у однойменної вершини хребта Сінґаліла. Прийнявши праву притоку Сініолчу, льодовик Зему закінчується на відстані приблизно 15 км на схід від хребта Сінґаліла. З-під нього витікає річка Зему, перша крупна права притока річки Тіста, основної водній артерії Сіккіму. На півдні перевалом Зему (5861 м) льодовик відокремлений від льодовика Тонґшіонґ, що має стік в басейн річки Талунґ, іншої крупної правої притоки Тісти.
Річкові́ тера́си (долинні тераси, надзаплавні тераси) — частини річкових долин, які є відносно рівними, мало нахиленими (за течією та в бік річищ) східцеподібними утвореннями, що виникають у результаті спільної акумулятивно-денудаційної діяльності постійних водотоків. У своїх нижніх частинах річкові тераси, як правило, мають відносно круті уступи, якими контактують із заплавами річок; у верхніх — маловиразними «тиловими швами» межують зі схилами річкових долин чи інших терас. Під час повеневих підйомів рівня води в річках тераси ніколи не затоплюються водами.
Утворення річкових терас, як правило, відбувається впродовж кількох основних етапів:
Накопичення на дні річкових долин товщ алювіальних відкладів. Найінтенсивніше такі процеси відбуваються у нижніх частинах річкових долин, де руйнівна й транспортувальна сила водотоку слабне, а річки досягають профілю рівноваги. Тут дрібні частинки гірських порід, утворених внаслідок руйнування дна русла і берегів у верхів'ях та середніх течіях річок, осідають на дні й активно накопичуються. Виникають обмілини, острови, прируслові вали (бари), перекати, гриви тощо. Течії стають повільними, а русла річок звивистими (меандруючими). Оминаючи маси намитих порід, водний потік розмиває сусідні береги і ще більше розширює свою долину. Виникають широкі заплави, численні рукави, озера-стариці, останці-обтікання тощо.
Територією України протікає близько 23 тис. річок із загальною довжиною близько 170 тис. км, з них близько 3 тис. понад 10 км завдовжки, 116 — понад 100 км. Характер річок, зокрема густота річкової мережі, величина стоку, водоносність, сезонні й багаторічні зміни тощо, залежать від клімату, рельєфу, геологічної основи, рослинного покриву, культурного освоєння місцевості та інших факторів.
Нижче поданий список найдовших річок України. До списку включені річки, довжина яких у межах України становить понад 100 км..::::::::::::::::читати далі
Джордж Евелін Хатчинсон {англ.George Evelyn Hutchinson, 30 січня1903 — 17 травня1991) — англо-американський зоолог, член Королівського товариства. Відомий своїми дослідженнями прісноводних озер і вважається батьком американської лімнології.
Народився в Кембриджі в Англії. Хатчинсон навчався в Школі Грешема, Холті (Норфолк) та Емануель Коледжі (Кембридж), університеті Кембриджа. Після двох років викладання в Університет Вітватерсранда в Південній Африці, він поступив на роботу до Єльського університету в 1928 році, де він викладав протягом наступних 43 років.
Народився 18 січня1958 року Києві. Закінчив 1980 року Київський університет зі спеціальності «географ-гідролог». З 1980 року почав свій трудовий шлях інженером на географічному факультеті Київського державного університету, пізніше інженером-програмістом, старшим інженером Інформаційного обчислювального центру, у 1989–1992 роках асистент, з 1992 року доцент, з 2003 року професор кафедри гідрології та гідроекології географічного факультету, з 1996 року заступник декана з наукової роботи географічного факультету. Кандидатська дисертація«Руслоформуючі витрати води річок рівнинної частини України» захищена у 1988 році в Московському державному університеті імені М. В. Ломоносова, докторська дисертація «Регіональний гідролого-екологічний аналіз руслових процесів» захищена в 2002 році в Київському національному університеті Тараса Шевченка.::::::::::::::::читати далі
Народився 27 жовтня1929 року в селі ГусачівкаОбухівського районуКиївської області. Закінчив 1954 року Київський університет зі спеціальності «геолог-гідрогеолог». У 1954—1964 роках працював в університеті інженером, завідувачем лабораторії спелеології, у 1969—1974 роках старшим науковим співробітником науково-дослідної лабораторії фізико-хімічних досліджень гірських порід геологічного факультету, у 1974—2000 роках завідувачем науково-дослідної лабораторії гідроекології та гідрохімії географічного факультету Київського університету (при кафедрі гідрології та гідрохімії), з 2001 провідний науковий співробітник. Кандидатська дисертація «Подземные воды Причерноморского артезианского бассейна на междуречье Южный Буг — Ингулец и некоторые вопросы их формирования» захищена у 1964 році, докторська дисертація «Гідрохімія осушуваних земель (в умовах північного заходу України)» захищена у 1992 році.::::::::::::::::читати далі
Закінчив (1752) Школу мостів і доріг у Парижі. Перебуваючи на службі у відомстві шляхів сполучення займався будівництвом мостів і каналів. Помічник інженера (1861), головний інженер мостів і доріг з 1763. Брав активну участь у будівництві Бургундського каналу . У 1797 був призначений директором Національної школи мостів і доріг. Також, з 1771 до 1790 — головний інспектор зі спорудження мостів і доріг.
Основні наукові праці присвячені геодинаміці, вивченню обертання і припливних деформацій Землі. У монографії «Земні припливи» (1966, рос. пер. 1968) дав повний огляд сучасних теоретичних і експериментальних даних про земні припливи. Встановив зв'язок між коефіцієнтами розкладу припливоутворюючих сил і нутаційними коливаннями земної осі..::::::::::::::::читати далі
Площа 1 га. Статус надано згідно з рішенням Закарпатського облвиконкому від 18.11.1969 року, № 414. Перебуває у віданні ДП «Мукачівське ЛГ» (лісництво ім. Морозова, кв. 13).
Максимович Н. И. Днепр и его бассейн. — К.:, 1901;
Огиевский А. В. Гидрология суши (Общая и инженерная). — М.: Государственное издательство сельскохазяйственной литературы, 1952;
Глушков В. Г. Вопросы теории и методы гидрологических исследований. — М.:, АН СССР, 1961;
Матушевский Б. Ф., Прох Л. З., Гидрометеорологическая служба Украины за 50 лет Советской власти. — Ленинград:, Главное управление гидрометеорологическоі службы при Совете Министров СССР. Гидрометеорологическое издательство, 1970;
Чеботарев А. И. Гидрологический словарь. — Ленинград:, Гидрометеоиздат, 1978;
Гидрология и гидрохимия Днепра и его водохранилищ / А. И. Денисова, В. М. Тимченко, Е. П. Нахшина и др. — К.: Наукова думка, 1989. ISBN 5-12-000805-4;
Вишневський В. І. Річки і водойми України. Стан і використання. — К.:, Вікол, 2000;
Albert Baumgartner, Hans-Jürgen Liebscher: Allgemeine Hydrologie, quantitative Hydrologie. 2. Auflage. Borntraeger, Berlin 1996, ISBN 3-443-30002-2. (Lehrbuch der Hydrologie 1)
Siegfried Dyck (Hrsg.): Angewandte Hydrologie. Teil 1: Berechnung und Regelung des Durchflusses der Flüsse, Teil 2: Der Wasserhaushalt der Flussgebiete, Ernst, Berlin 1976.
Siegfried Dyck, Gerd Peschke: Grundlagen der Hydrologie. 3. Auflage. Verlag für Bauwesen, Berlin 1995, ISBN 3-345-00586-7.
Hubert Hellmann: Qualitative Hydrologie. Borntraeger, Berlin 1999, ISBN 3-443-30003-0. (Lehrbuch der Hydrologie 2)
Ulrich Maniak: Hydrologie und Wasserwissenschaft. 5. Auflage. Springer, Berlin 2005, ISBN 3-540-20091-6.
DIN 4049 Teil 1: Grundbegriffe, Teil 2: Begriffe der Gewässerbeschaffenheit, Teil 3: Begriffe der quantitativen Hydrologie. Beuth Verlag, Berlin.
J. Barner: Hydrologie - Eine Einführung für Naturwissenschaftler und Ingenieure. Heidelberg und Wiesbaden, 1987.
Ven Te Chow: Handbook of applied Hydrology. New York 1964.
Ulrich de Haar: Beitrag zur Frage der wissenschaftssystematischen Einordnung und Gliederung der Wasserforschung. In: Beiträge zur Hydrologie. Nr. 2, 1974.
Ulrich de Haar: Gedanken zur Entwicklung der hydrologischen Forschung in Deutschland. In: Deutsche Gewässerkundliche Mitteilungen. Heft 1, 1995.
Reiner Keller: Gewässer und Wasserhaushalt des Festlandes - eine Einführung in die Hydrologie. Leipzig 1963.
W. Wundt: Gewässerkunde, Berlin/Göttingen/Heidelberg 1953.
Themistocles Dracos: Hydrologie. Eine Einführung für Ingenieure. Wien/New York 1980.
Deutsche Forschungsgemeinschaft (Hrsg.): Hydrologie und Regionalisierung: Ergebnisse eines Schwerpunktprogramms (1992 - 1998). Weinheim 1999.
Deutsche Forschungsgemeinschaft (Hrsg.): Wasserforschung im Spannungsfeld zwischen Gegenwartsbewältigung und Zukunftssicherung. Denkschrift. Weinheim 2003.
Herbert Hellmann: Qualitative Hydrologie. Lehrbuch der Hydrologie. Band 2. Berlin/Stuttgart 1999.
Reimer Herrmann: Einführung in die Hydrologie. Stuttgart, 1976.
R. K. Linsley, M.A. Kohler, J.L.H. Paulhus: Hydrology for Engineers. New York 1982.
A. Baumgartner, E. Reichel: Die Weltwasserbilanz. München 1975.
H. R. Böhm, M. Deneke (Hrsg.): Wasser. Eine Einführung in die Umweltwissenschaften. Darmstadt 1992
Wilfried Brutsaert: Principles of Hydrology. An Introduction. Cambridge (UK) 2005.
Wilfried Brutsaert: Hydrology. An Introduction. Cambridge 2005, S. 1.
Thorsten Wagener, Howard S. Wheater and Hoshin V. Gupta: Rainfall-Runoff Modeling in Gauged and Ungauged Catchments. London (UK) 2004.
G. Strigel, A.-D. Ebner von Eschenbach, U. Barjenbruch (Hrsg.): Wasser - Grundlage des Lebens. Stuttgart 2010, ISBN 978-3-510-65266-2.
Andreas Schumann: "IWRM 2010, neue Anforderungen an die Hydrologie", Zeitschrift Hydrologie und Wasserwirtschaft, Heft 2, 2010, S. 105ff.
Andreas Schumann: "Hydrologie - Forschung zwischen Theorie und Praxis", Zeitschrift Hydrologie und Wasserwirtschaft, Heft 4, 2011, S. 215ff.
Praktische Hydrologie: Grundlagen und Übungen, Hartmut Wittenberg (Autor), Vieweg und Teubner Verlag
Hydrologie und Wasserwirtschaft: Eine Einführung für Ingenieure, Ulrich Maniak (Autor), Springer Verlag
Das Wasser in seinen Formen als Wolken und Flüsse, Eis und Gletscher, John Tyndall (Autor), Salzwasser-Verlag
Wasser - Grundlage des Lebens: Hydrologie für eine Welt im Wandel, Gerhard Strigel, Anna-Dorothea Ebner von Eschenbach und Ulrich Barjenbruch (Autoren), Schweizerbart'Sche Verlagsbuchhandlung
Hydrologie und Stoffdynamik kleiner Einzugsgebiete: Prozesse und Modelle, Erich J. Plate und Erwin Zehe (Autoren), Schweizerbart'Sche Verlagsbuchhandlung
Wasserbau: Hydrologische Grundlagen, Elemente des Wasserbaus, Nutz- und Schutzbauten an Binnengewässern, Daniel Vischer und Andreas Huber (Autoren), Springer Verlag
Lehrbuch der Hydrologie, Bd.2, Qualitative Hydrologie, Wasserbeschaffenheit und Stoff-Flüsse, Hans-Jürgen Liebscher und Hubert Hellmann (Autoren), Borntraeger Verlag
Lehrbuch der Hydrologie, Bd.1, Allgemeine Hydrologie, Quantitative Hydrologie, Albert Baumgartner und Hans-Jürgen Liebscher (Autoren), Borntraeger Verlag
Taschenbuch der Wasserwirtschaft, Kurt Lecher, Hans-Peter Lühr und Ulrich C. Zanke (Autoren), Vieweg+Teubner Verlag
Wasser 2050: Chancen für die deutsche Wasserwirtschaft, Engelbert Schramm (Autor), Oekom Verlag
Handbuch der Hydraulik: für Wasserbau und Wasserwirtschaft, Detlef Aigner und Gerhard Bollrich (Autoren), Beuth Verlag
HYDROLOGY: THE STUDY OF WATER, Taylor-Butler, Christine (Autoren), Children's Press Verlag
Applied Hydrology (Civil Engineering), Ven Te Chow (Autor), Mcgraw-Hill Higher Education Verlag
Автоматично згенерований список статей, пов'язаних з порталом «Гідрологія», які редагуються на даний момент. Список призначений для комфорту патрулювання і не відображає вже відпатрульовані статті.
