|
Джон ДьюїДжон Дьюї (англ. John Dewey; 20 жовтня 1859 — 1 червня 1952) — американський філософ, психолог та реформатор освіти. Дьюї був значною постаттю в філософії освіти, філософії прагматизму та засновником функціональної психології, пропагандистом освітнього прогресивізму[en]. Хоча Дьюї найбільше відомий публікаціями в галузі освіти, він писав на інші теми, такі як досвід, природа, мистецтво, логіка, демократія й етика. Дьюї вважав, що для демократії важливі два основні елементи, що потребують постійної уваги: школи й громадянське суспільство. На думку Дьюї, повна демократія встановлюється не тільки за рахунок загального виборчого права, а й завдяки сформованій громадській думці, чого можна досягти ефективною системою спілкування між громадянами, фахівцями й політиками, при чому саме останні несуть відповідальність за ту політику, яку вони втілюють у життя. БіографіяДьюї народився в місті Берлінгтон, штат Вермонт, у родині середніх статків[8]. Як і старший брат, Девіс Річ Дьюї він навчався у Вермонтському університеті[9] і закінчив його у 1879. Важливим для становлення студента був Генрі Торрі, племінник і зять колишнього президента університету Джозефа Торрі. Дьюї продовжив брати приватні уроки у свого учителя після випуску аж до зачислення в Університет Джонса Гопкінса[10][11]. Після двох років на посаді вчителя в Ойл-Сіті у Пенсильванії і року на посаді вчителя початкової школи в невеличкому містечку у Вермонті, Дьюї вирішив, що не має хисту вчителя початкової чи середньої школи. Він продовжив навчання в університеті, де його викладачами були Джордж Сільвестр Морріс, Чарлз Сандерс Пірс, Герберт Бакстер Адамс та Гренвілл Стенлі Голл й отримав Ph.D. в Школі мистецтв та наук Університету Джонса Гопкінса. 1884 року він отримав роботу в Мічиганському університеті, де працював по 1888 рік, а потім знову з 1889 по 1894. Неопублікована й втрачена дисертація Дьюї називалася «Психологія Іммануїла Канта». Був професором Мічиганського, Чиказького і Колумбійського університетів (1904—1930). У 1919 році став одним із засновників Нової школи соціальних досліджень в Нью-Йорку. Стояв на чолі «Ліги незалежної політичної дії». Під час Другої світової війни виступав проти ідеології нацизму, зокрема, проти насильства над педагогікою в Третьому рейху. У 1949 році став співавтором серії статей по епістемології «Пізнання і пізнане» спільно з Артуром Ф. Бентлі.
ПоглядиВ основі поглядів Дьюї на навчання, що вплинули на становлення світової педагогіки, лежала філософія прагматизму, що прийняла форму інструменталізму. Ця філософія не визнає класичного критерію істини, за яким істина є відповідність наших думок дійсності, що не залежить від нас. Прагматизм за істинне (реальне) визнає те, що корисно, відсуває на другий план наукове пізнання, а з ним і істину, необтяжену характеристикою корисності. Уважав, що дитина пізнає нове не заради самих знань, як думали попередники, а заради діяльності, вона цікавиться саме тим, що може зробити сама. У цьому напрямку Дьюї вперше «поєднав» пізнання і діяльність. При цьому прихильник природничонаукового емпіризму, він визначив місце пізнання і діяльності у розв'язанні повсякденних дитячих проблем. Процес такого вирішення, що спирається на метод експерименту, повинен забезпечити успішне відкриття дітьми нових істин за допомогою п'яти послідовних ступенів: 1) відчуття проблеми (утруднення); 2) її виявлення і визначення; 3) уявлення можливого рішення; 4) виявлення шляхом умовиводів наслідків із імовірного рішення; 5) подальші спостереження й експерименти, що дозволяють зробити висновок, що містить позитивне чи негативне судження. Основні тези теорії Дьюї: - навчання має відбуватися шляхом досвідченого пізнання навколишньої дійсності; - справжнім і цінним є тільки те, що дозволяє практичний результат; - у основі навчально-виховного процесу повинні лежати інтереси дитини; - орієнтованість викладання на майбутню діяльність у суспільстві; - метод навчальних проектів — це система навчання, коли він учні набувають знання у процесі планування і виконання поступово дедалі складніших практичних завдань — проектів; - у школі має змінюватися набір і співвідношення досліджуваних дисциплін: замість «сутнісних» дисциплін вводяться «інструментальні», чи частину «сутнісних» предметів слід значно скоротити; - у знаннях є активність, ініціативність, самостійність, відповідальність, готовність до планування своєї діяльності, гнучкість мислення, наполегливість у досягненні результатів, готовність виправляти свої помилки, усвідомлення процесу пізнання, вміння знаходити компромісні рішення — все. що потрібно для слухняного громадянина демократичної держави; - відповідальність за свій вибір, поведінку, вчинки — це суть справжньої демократії. Якщо кожний громадянин не усвідомить і не визнає свою участь і відповідальність у створенні демократії своїм чистим розумом, то населення цивілізованої країни може перетворитися в «сіру масу», а, як відомо, нерозумними людьми легко можна керувати і маніпулювати; - необхідна безперервна освіта всім віковим категоріям. Усе суспільство мусить знаходитися у процесі постійного навчання і перенавчання. Дьюї вважав за необхідне систематично включати у навчальний процес ігрову діяльність. Головне завдання педагога — створити умови, які сприяють виявлення внутрішньої злагоди учня, і усувати ситуації, які заважають чи перешкоджають розвитку. Умовами успішності навчання є: проблематизація навчального матеріалу та його рішення, активність навчання та життя дитини, зв'язок навчання з життям дитини, грою і працею. Свою теорію естетики Дж. Дьюї розкриває через поняття досвіду, визначення якого можна зустріти в фундаментальних роботах автора, таких як «Досвід, природа і мистецтво» (1925) і «Мистецтво як досвід» (1934). В цілому досвід є синтезом суб'єктивного світу людини і зовнішньої об'єктивної реальності, що містить не тільки повсякденні практики і ритуальні дії, а й відображає систему цінностей, форми ставлення до навколишньої дійсності — середовища (страх, бажання, сумніви), які конституюють людину як «живу істоту». Автор виділяє три види досвіду: пізнавальний, моральний і естетичний, при цьому останній трактується як кульмінаційний момент інтеграції енергії життя і життєвих сил, найбільш сильне і інтенсивне чуттєве переживання, що проходить стадії від хвилювання до гармонії і забезпечує сполучення між живим організмом і середовищем, індивідом і світом. Однак естетичний досвід не повинен зводитися лише до чуттєвих переживань суб'єкта, оскільки це позбавляє його критерію перевірки і зв'язку із зовнішнім світом. Естетичні цінності повинні формуватися в процесі сенсорного обміну між живою істотою (людиною) і навколишнім середовищем і постійно перевірятися в досвіді. Взаємодія живого організму з його середовищем дії розкриває джерело всіх форм співіснування, сприяння, напруженості і балансу, які формують ключові елементи естетичного досвіду і об'єднуються між собою поняттям ритму, що виступає як зразок відносин живої істоти до її середовищa. Естетична репрезентація цих ритмів становить артистичну форму мистецтва. Таким чином, тільки зв'язок мистецтва з повсякденністю і соціальною реальністю гарантує безперервність естетичного досвіду. При цьому досвід, по Дж. Дьюї, визначається не просто безперервністю життєвого потоку, а серією ситуацій: «Твердження, що індивідууми живуть в світі, означає конкретно, що вони живуть в серії ситуацій». Через постулювання безперервності естетичного досвіду автор підходить до критики фрагментації і крайнього індивідуалізму в мистецтві («купейний»), до яких змушені звертатися художники при визначенні естетичного досвіду тільки як ситуаційного матеріалу своєї творчої діяльності. Граничний індивідуалізм і ідеалізм естетичних категорій постулюють непримиренний дуалізм мистецтва і життя, який постулював класична естетика в особі І. Канта і Ф. Шиллера у визначенні естетичних категорій поза розглядом суспільної ролі мистецтва як інструменту пізнання навколишньої дійсності і формування особистості в цілому. Дж. Дьюї критично зазначає відсутність соціального підходу і реального застосування естетичних категорій: трактування ідеалізму зводить мистецтво на «чисто метафізичний п'єдестал», що суперечить реальним цілям людини як частини соціуму. Для Дж. Дьюї естетика стає інструментом глобального освоєння світу людиною, що включає в себе результат всієї структури досвіду. Переклади українською
Виноски
Посилання
Література
|
.svg){kind=small}
