Свалява
Сваля́ва — місто на заході України, в Мукачівському районі Закарпатської області, адміністративний центр Свалявської громади та колишній центр Свалявського району. Розміщене у межах Свалявської улоговини, на річці Латориці, при впадінні в неї річки Свалявки (бас. Тиси). НазваСвалява має назви іншими мовами:
Хоч назва міста подібна до готського swaljawa «ластівка», етимологія назви Свалява походить від слов'янського кореня «сіль» (Зольва, Солява, Сольва)[2]. Виникнення її сягає тих стародавніх часів, коли сіль із Мармароської жупи транспортувалася до сусідніх країв. ІсторіяЗаселення території та околиць міста почалося в давнину, про що свідчать знахідки неолітичного часу (IV тисячоліття до н. е.), три скарби періоду бронзи (ІІ тисячоліття до н. е.) та кургани з тілоспаленням (VI—ІІІ ст. до н. е.). На території міста виявлені також золоті монети часів імператора Нерона (54—68 рр.) та поховання староугорського воїна, датоване початком Х століття н. е. під час переходу угрів через Верецький перевал. Свалява вперше згадується в документах XII століття. Це було невелике поселення, яке належало угорському феодалові Бет-Бетке. На початку ХІІІ століття власником Сваляви став березький жупан Шимон. Згодом вона перейшла до рук угорських королів, які дарували її різним магнатам. У другій половині ХІІІ століття Свалява належала «Михайлові, сину Микова», і як сказано в одній з королівських грамот, до 1264 року знаходилася «по ту сторону засіки» (кордону). На основі цього можна зробити висновок, що вона входила до складу Галицько-Волинського князівства. Пізніше її одержав магістр Владар, потім — рід Перені і, нарешті, трансільванські князі (в XVI столітті). З того часу Свалява входила до складу Мукачівсько-Чинадіївської домінії та підпорядковувалася угорській короні. У 1657 році Сваляву спустошили війська польського магната Любомирського. Значна частина населення була знищена або розбіглася. На початку XVIII Свалява, як і решта володінь угорського королівства, ввійшла до складу Австрійської імперії. У 1703–1711 рр. жителі Свалявщини брали участь у визвольній війні Угорщини проти тиранії Габсбургів, за що після поразки були піддані жорстоким репресіям і передані у власність королівської казни, яка подарувала їх графові Шенборну-Бухгаймові. Нащадки цього феодала господарювали в Сваляві понад 200 років. В 90-х роках XVIII століття Свалява стає значним господарським центром. Тут була відкрита ґуральня. Село одержало право проведення ярмарків, де продавалися здебільшого вироби з лози та глини. Розпочинається будівництво мостів та доріг. Використовується мінеральна вода, джерела якої граф Шенборн-Бухгайм здавав в оренду. В маєтку починає діяти водяна молотарка, тарта́к, млин, запроваджуються сівозміни, організовується виготовлення поташу, вапна, цегли. У XIX ст. Свалява — торгове містечко, центр повіту (округу) Березького комітату. Наприкінці століття у Сваляві мешкали 916 греко-католиків, 343 римо-католиків, 5 лютеранів, 19 кальвіністів та 372 юдеї. З 1840-х рр. відомий герб міста: на червоному тлі — селянин, що наливає мінеральну воду до дерев'яної діжки. У 1881 році через Сваляву пройшла залізниця Львів—Відень. Це дало можливість експортувати мінеральну воду за межі регіону, завдяки чому було налагоджено виробництво пляшок. У 1908 році в Сваляві створюється акціонерне товариство «Сольва» (віденської фірми «Голуаганелсактіен-Гезельшафт»), яке протягом 1910–1911 рр. побудувало у Сваляві лісохімічний завод для сухої перегонки дерева. По закінченні Першої світової війни Свалява разом зі всією Підкарпатською Руссю опиняється в складі новоствореної Чехословаччини. У 1928 році Свалява стає центром адміністративного округу, який об'єднував Свалявський, Нижньоверечанський і Чинадієвський територіальні регіони. У 1930 році у Сваляві відкрито велику горожанську школу, яку названо на честь першого президента Чехословаччини Томаша Масарика. У Сваляві відбувся Свалявський страйк деревообробників 1935 року. Після розпаду Чехословаччини 1938–1939 рр. Свалява увійшла до складу Карпатської України, але згодом місто було окуповане Угорщиною. В середині жовтня 1944 року частини 4 Українського фронту гірськими лісовими стежками підійшли до Сваляви[джерело?]. Свалява була зайнята 24 жовтня 1944 року. У 1945 році на основі угоди між СРСР та Чехословаччиною Закарпаття увійшло до складу УРСР. Після Другої світової війни, недалеко від міста працював концтабір. Цивільні особи (народжені між 1896 і 1926 рр.) були поміщені радянськими військами до концтабору виключно за їх угорське та німецьке походження. 30 травня 1947 року Свалява отримала статус селища міського типу.[3] Від 1991 року Свалява у незалежній Україні. НаселенняНаціональний складРозподіл населення за національністю за даними перепису 2001 року[4]:
Мовний складРідна мова населення за даними перепису 2001 року[5]:
Присілки
Нова СваляваНова Свалява — колишнє село в Україні, в Закарпатській області. Обʼєднане зі Свалявою[6]. Великий БистрийВеликий Бистрий — колишнє село в Україні, в Закарпатській області. Обʼєднане зі Свалявою[7]. Поселення відоме з XVI ст. 28 червня 1597 року Жігмонд Ракоці дав кенезькі грамоти Мелешу Івану і Гергелю з умовою, що вони впродовж шести років заселять село людьми. 1611 року кенезем Великого Бистрого був Михайло Лизанець. 1588 року в Бистрому вже стояла дерев’яна лемківська церква, від якої збереглися дубові зруби та перекриття нави з одним заломом. З 1649 року кенезами Бистрого були Цвіанко Лука і Мелеш Дьордь з синами Данком, Іваном і Андрієм. Священиком був Пап Лазар, який платив Мукачівському замку одну куницю, бо разом з батьком жив у одній кріпацькій садибі. На цей період у селі мешкали 48 кріпацьких сімей, і селяни тримали 25 коней, 108 волів, 18 яловиць, 80 корів, 26 овець, 71 свиню та 9 вуликів. Кенези володіли двома млинами, а священик – одним, за що платили по 2 форинти податку. У річках Суска і Велика Бистра водилося багато риби, яку виловлювати було заборонено. Всю виловлену рибу живою відправляли у замок. У 1645 році жителі Бистрого платили Мукачівському замку податок у розмірі 122 форинти. Оскільки жителі Пасіки і Йоббовиці не справлялись з випалюванням вапна, то Томаш Дебрецені залучив до цієї роботи і мешканців Бистрого. У 1682 році за правління Імре Текелі тут проживали 72 кріпацькі родини. Кенезем села був Степан Мелеш, а священиками – Дмитро Поп та Іван Цванко. На 1699 рік священиком був той же Дмитро Поп, який проживав тут з сім’єю. Він використовував половину ділянки землі, за що платив податок – вартість куниці грішми. Під час перепису 1749 року Великий Бистрий нараховував 21 домогосподарство та 2 желярські хати (господарство без землі), господарі утримували 24 волів, 33 корів, 3 коней, 21 свиню, 13 овець, 11 кіз та 10 вуликів. У 1769 – 1774 рр. у Бистрому була утворена сільська управа, і бировом (старостою) села став Василь Цанько. Він мав 5 помічників: Івана Морсула, Миколу Полянського, Семена Мелеша, Степана Цанька та Івана Цанька. З 1786 року у Бистрому велася церковна метрика. На 1814 р. в Бистрому проживали 223 мешканці, на 1829 р. -279, на 1841-282, на 1856 – 144. Можливо, з 1841 року в селі працює школа, де дітей навчав дяк Федор Фотул. У 1856 році дяк Михайло Івашкович навчав 16 учнів. У 1878 році у Бистрому селяться євреї у кількості 12 чоловік. Цього ж року дяк Михайло Івашкович у церковній школі навчав 32 учнів. У 1893 році у Бистрому нараховувалось 267 русинів і 24 євреїв, 1908 р. – 324 русини, 32 євреї. Як вже згадувалось, у 1920 році у Бистрому існувала державна школа з карпаторуською мовою навчання. У 1940 році Бистрянська церква була закрита, але згодом її вдалося включити у список пам’яток архітектури. У 1972 році її реставрував відомий архітектор та вчений Іван Могитич. ОлександровицяОлександровиця - колишнє село в Україні, в Закарпатській області. Обʼєднане зі Свалявою[8]. Курортний потенціалОколиці міста багаті джерелами лужно-вуглекислих вод. Біля них створені санаторії «Поляна», «Кришталеве Джерело», «Сонячне Закарпаття», «Квітка Полонини», де лікують хворих мінеральною водою, придатною для ванн і пиття. ТранспортЗі сходу на захід Сваляву перетинає двоколійна електрифікована залізниця та у місті знаходиться залізнична станція Свалява. Околицею міста проходять автошляхи E50 та E471. Пам'ятники СвалявиПам'ятник «Герб Сваляви»Бронзова скульптура"Герб Сваляви", яку в народі називають «Полі-бачі» стала окрасою Сваляви — столиці мінеральних вод України. Скульптором цієї архітектурної форми є М. Колодко, а також ковалі С. Руснак, В. Криванич, Р. Мурник, меценат проекту Ганинець П. П. Встановлено у 2017 році, до речі тут відображений чоловік, який наливає мінеральну воду в бочки (це зображення фігурує на гербі міста Свалява). Міні-скульптури Сваляви2 грудня 2020 року, скульптор Роман Мурник разом з ковалем Степаном Руснаком встановили, з-за допомоги відомого закарпатського мецената Павла Ганинця, міні-скульптуру одному з найвідоміших розбудовників Закарпаття — графу Ервін-Фредерік Карл фон Шенборн-Бухгейм (1842—1903) (одягнений у нижньоавстрійські шорти, альпійські черевики, граф сидить на символічному компасі). Саме з Шенборнами (віденська гілка) пов‘язано становлення Сваляви як міста. За їх ініціативи у Сваляві відкрито завод мінеральних вод. «Мисливський палац Берегвар» (сучасний курорт-санаторій «Карпати») був збудований графом Ервіном-Фрідріхом фон Шенборном-Бухгеймом (1842—1903). Як вважається будівництво тривало майже п'ять років — з 1890 по 1895 роки. Сам мисливський замок побудований у неоромантичному стилі. У проект замку архітектора З. Грессерсона було закладено особливу символіку. Оригінальність палацу полягає у тому, що за основу було взято астрономічний рік: кількість вікон — 365 — відповідає кількості днів, 52 кімнати — кількості тижнів, 12 входів — кількості місяців у році. Біля палацу розташували сад-дендрарій на англійський манер із декоративним озером у центрі. У парку росте безліч рідкісних видів рослин: самшит, катальпа, сосна Веймута, канадська ялина, японська вишня, рожевий бук, італійська гліцинія, сріблястий клен, оцтове дерево та інші. Відомі люди
Міста-побратими
Туристичні місця
Галерея
Примітки
Джерела та література
Література
Посилання
|