Share to: share facebook share twitter share wa share telegram print page

 

Святійший правлячий синод

Святійший правлячий синод
Святійший урядуючий синод
Будинок Сенату й Синоду в м. Санкт-Петербурзі
Типкерівний орган
Засновано25 січня 1721
Розпущено1918
Правовий статуснайвищий керівний орган РПЦ
Країна Російська імперія
Штаб-квартираСанкт-Петербург
РозташуванняСанкт-Петербург
Місце діяльності Російська імперія
Членство10-12
Офіційні мовиросійська
Ключові особиобер-прокурор
Материнська
організація		Сенат Російської імперії

Святійший правлячий синод, або Святійший урядуючий синод (рос. дореф. Святѣйшій Правительствующій Сѵнодъ, рос. Святейший правительствующий синод) — вищий орган церковно-державного управління Російською церквою в синодальний період (1721—1917 рр.).

Святійший синод був вищою адміністративною та судовою інстанцією Російської церкви. Йому належало право, зі схвалення верховної влади Російської імперії, відкривати нові кафедри, обирати і ставити єпископів на посади, встановлювати церковні свята та обряди, канонізувати святих, здійснювати цензуру щодо творів богословського, церковно-історичного та канонічного змісту. Йому належало право суду першої інстанції щодо єпископів, обвинувачених в скоєнні антиканонічних діянь, також Синод мав право виносити остаточні рішення зі шлюборозлучних справ, справ про зняття з духовних осіб сану, про віддання мирян анафемі; питання духовної просвіти народу також входили у відання Синоду[1].

Історія

16 (27) жовтня 1700 року помер патріарх Адріан. Цар Петро I призначив утвореного «малоросійського» митрополита Рязанського Стефана (Яворського) екзархом, тобто охоронцем патріаршого престолу. З його компетенції Петро вилучив кадрові та адміністративні питання. 24 січня (4 лютого) 1701 року[2] було відновлено «Монастирський приказ», ліквідований ще 19 (29) грудня 1677 року [3], у відання якого перейшло управління всіма церковними вотчинами.

В 1718 році Петро I виказав думку, що «для кращого наперед управління вважаю має бути зручним духовна колегія»; Петро I доручив псковському єпископові Феофану Прокоповичу скласти для майбутньої колегії Статут, що отримав назву Духовний Регламент.

Протягом 1720 р. відбулося підписання Регламенту (Устав) архієреями і архімандритами монастирів. 25 січня (5 лютого) 1721 року документ було ухвалено[4].

14 (25) лютого 1721 року Духовна колегія, що отримала назву Святійшого урядуючого синоду, була офіційно відкрита[джерело?].

Іменним указом від 14 (25) січня 1725 року, «Монастирський приказ» було перетворено на Камер-контору[5].

За часів Катерини I Синод на деякий час перестав називатися «Урядуючим», а отримав назву «Духовний»[1].

У 1888 р. став виходити журнал «Церковні відомості» (рос. Церковные ведомости), як офіційне друковане видання Святійшого Синоду.

До 1901 р. члени Синоду і присутні в Синоді при вступі на посаду повинні були складати присягу.

До 1 вересня 1742 р. Синод також був і єпархіальною владою для колишньої «Патріаршої області», перейменованої на «Синодальну».

У ведення Синоду були передані патріарші прикази: духовний, казенний і палацовий, перейменовані в синодальні, монастирський приказ, приказ церковних справ, канцелярія розкольницьких справ і друкарська контора. У Санкт-Петербурзі була заснована тивунська контора (рос. Тиунская Изба); в Москві — духовна дикастерія, канцелярія синодального правління, синодальна контора, приказ інквізиторських справ, канцелярія розкольницьких справ.

Всі установи Синоду були закриті протягом перших двох десятиліть його існування, крім синодальної канцелярії, московської синодальної контори і друкарської контори, що проіснували до 1917 року.

Члени Святішого синоду складу зимової сесії 1916/1917 років відіграли одну з провідних ролей в поваленні імператорської влади в Росії[6][7][8][9].

Склад синоду

Спочатку, згідно Духовному регламенту, Синод складався з одинадцяти членів: президента, двох віце-президентів, чотирьох радників і чотирьох асесорів; в його склад входили архієреї, настоятелі монастирів і особи білого духовенства.

З 1726 р. президент Синоду став називатися пріоритетним членом, а інші — членами Святійшого синоду і просто присутніми.

Пізніше номенклатурний склад Синоду багаторазово змінювався. На початку XX ст. член Синоду отримував звання, що довічно залишалося за ним навіть в разі, якщо особа не брала участі ніколи на засіданні Синоду. До того ж митрополити Петербурзький, Київський, Московський, екзарх Грузії були, як правило, постійними членами Синоду, а митрополит Петербурзький з них майже завжди був пріоритетним членом Синоду[1].

Головуючі члени

Група членів Святійшого синоду (26 липня 1911 р.)

Правовий статус

Відповідно до Основних законів Російської імперії, Синод визначався як «соборний, що володіє в російській православній церкві всіма видами вищої влади і має зносини із закордонними православними церквами уряд, через який діє в церковному управлінні верховна самодержавна влада, котра його заснувала»[10].

У такій якості був визнаний східними патріархами та іншими автокефальними церквами. Члени Святійшого урядуючого синоду призначалися імператором. Представником імператора в Синоді був Обер-прокурор Святійшого Синоду.

Після скасування Петром I (1701 р.) патріаршого управління церквою, з 1721 р. аж до серпня 1917 р. (номінально існував до 1 (14) лютого 1918 р.) заснований ним Святійший Правлячий Синод був вищим державним органом церковно-адміністративної влади в Російській імперії, що заміняв патріарха щодо загальноцерковних функцій та зовнішніх зносин, а також собори всіх єпископів помісної церкви, тобто Помісний собор.

Синод діяв від імені імператора Росії, розпорядження якого у церковних справах були остаточними і обов'язковими для Синоду[1].

Див. також

Примітки

  1. ↑ а б в г (рос.)Цыпин В. А., «Церковное право». — Изд. 2-е. — М.: Изд-во МФТИ, 1996 г. — 442 с. — ISBN 5-89155-005-9.
  2. ↑ (рос.)Указ Императора Петра I «Объ учрежденіи Монастырскаго приказа…».24 января (4 февраля) 1701 года
  3. ↑ (рос.)Указ царя и великого князя Фёдора Алексеевича «Объ уничтожденіи Монастырскаго приказа». 19 (29) декабря 1677 года
  4. ↑ (рос.)Указ № 3718 // Полное собрание законов Российской империи, с 1649 года. Собрание Первое. — Санкт-Петербург, 1830. — Том 6. — С. 314-346
  5. ↑ (рос.)Указ Императора Петра I Объ именованіи Монастырскаго приказа Синодального Правительства Камеръ-Конторою. 14 (25) января 1725 года
  6. ↑ Бабкін М. А. Духовенство Російської православної церкви і повалення монархії (початок XX ст. — кінець 1917 р.). М., Вид. Державної публічної історичної бібліотеки Росії. 2007. —532 с. (рос.)
  7. ↑ Російське духовенство і повалення монархії в 1917 році. (Матеріали та архівні документи з історії Російської православної церкви) / Упоряд., авт. передмови і коментарів М. А. Бабкін. М., Вид. Індрік. 2008. Изд. 2-е виправлене і доповнене. —632 с. (рос.)
  8. ↑ Бабкін М. А. Святійший синод російської Православної церкви і повалення монархії // Вестник [Архівовано 2018-04-11 у Wayback Machine.] Санкт-Петербургского университета. История. СПб., 2017. Т. 62. Вып. 3. С. 522—544. (рос.)
  9. ↑ Babkin M. The Russian Orthodox Church Clergy and the Overthrow of the Monarchy: «Priesthood» vs. «Kingdom» // Social Sciences. Minneapolis, 2017. Vol. 48. № 4. Pp. 52–66. (англ.)
  10. ↑ (рос.)Свод Законов Основн. Т. 1. Ч. 1. Ст. 43.

Джерела

  • (рос.)Гущина С. И., «Святейший Синод в системе высших и центральных государственных учреждений пореформенной России, 1856—1904». СПб.: Наука, 2003; 2-е изд., стер. СПб.: Наука, 2006. 276 с.
  • (рос.)Барсов Т. В., Святейший Синод в его прошлом. — СПб, 1896. — 446 с.
  • (рос.)Кедров Н. И., Духовный регламент в связи с преобразовательною деятельностью Петра Великого. — М., 1886.
  • (рос.)Тихомиров П. В., Каноническое достоинство реформ Петра Великого по церковному управлению. // «Богословскій Вѣстникъ, издаваемый Императорскою Московскою Духовною Академіею». 1904, № 1 и 2.
  • (рос.)Прот. А. М. Иванцов-Платонов, О русском церковном управлении. — СПб., 1898.
  • (рос.)Тихомиров Л. А., Монархическая государственность. Ч. III. Гл. 35. Бюрократия в Церкви.
  • (рос.)Прот. В. Г. Певцов, Лекции по церковному праву. — СПб., 1914.
  • (рос.)Прот. Георгий Флоровский. Пути русского богословия. — Париж, 1937.
  • (рос.)Смолич И. К., История русской церкви. 1700—1917 гг. В 8 кн. = Geschichte der Russische Kirche. Гл. II. Церковь и Государство. Архів оригіналу за 28 листопада 2012. Процитовано 11 лютого 2018. — Лейден, 1964.
  • (рос.)Шавельский Г. И., Русская церковь пред революцией. — М.: Артос-Медиа, 2005. — С. 56—147. — ISBN 5-98574-011-0.
  • (рос.)Высшие и центральные государственные учреждения России. 1801—1917. Т. 1. / Отв. сост. Д. И. Раскин, отв. ред. Н. П. Ерошкин. — СПб.: Наука, 1998. — С. 134—147. — ISBN 5-02-028394-0 ; 5-02-028386-X.
  • (рос.)О жалованьи членам Св. Синода. Материалы. Архів оригіналу за 28 листопада 2012. Процитовано 11 лютого 2018./ Сообщ. Г. В. Есиповым // «Русскій Архивъ», 1870. — Изд. 2-е. — М., 1871. — Стб. 1953—1959.
  • (рос.)Публікація документа: Монархісти Києва про політичної позиції Святійшого синоду Російської православної церкви. 1905—1907 рр. / Публікація, вступна стаття і коментарі М. А. Бабкіна // Питання історії. М., 2007. № 8. С. 53—64.
  • (рос. дореф.) Збірник діючих і руководственных церковних і церковно-громадських постанов по Відомству Православного сповідання / Упоряд. Т. В. Барсів. СПб., Синодальна друкарня. 1885. — 663 с., Додатки. — CLXXVIII с.
  • (рос. дореф.) Повне зібрання постанов і розпоряджень по відомству Православного сповідання. СПб., Синодальна друкарня. 1879.
  • (рос. дореф.) Царська і патріарші граматы про заснування Святійшого синоду, з викладенням Православного сповідання Східно-Кафоличної Церкви. СПб., Синодальна друкарня. 1838. -72 с.
  • (рос. дореф.) Всеподданнейший звіт обер-прокурора Св. синоду по відомству Православного сповідання за 1900—1914 рр. СПб., Пг., Синодальна друкарня. 1903—1916.
  • (рос. дореф.) Відомості про едіноверческом церкви, особливо про розподілі їх у Москві, повчання в них произнесенныя, з додаванням царської грамоти, і грамот вселенських патріархів про заснування Святійшого Всеросійського Синоду і викладу православного сповідання Кафоличної Східної Церкви. М., Синодальна друкарня. 1858.
  • (рос. дореф.) Циркулярні укази Святійшого урядуючого синоду. 1867—1900 рр. /Упоряд. А. А. Зав'ялов. СПб., Изд. В. Л. Тузова. 1901. -444 с.
  • (рос. дореф.) Зі спогадів секретаря при Святішому Синоді Ф. Ф. Ізмайлова. 1829—1840 рр. /Публ. Ф. Тернівського // Мандрівник. СПб., 1882. Т. 3. С. 73-88.
  • (рос. дореф.) Микола Любимов, протопресвітер. Щоденник про засідання новосформованого Синоду (12 квітня — 12 червня 1917 р.) // Російська Церква в роки революції (1917—1918 рр.) Збірник. Матеріали з історії Церкви. Кн. 8. М., Крутицкое патріарше подвір'я. 1995. С. 15-120.
  • (рос.)Російське духовенство і повалення монархії в 1917 році. (Матеріали та архівні документи з історії Російської православної церкви) / Упоряд., авт. передмови і коментарів М. А. Бабкін. 2008. Изд. 2-е виправлене і доповнене. — 632 с.; іл.
  • (рос.)«До Святійшого Синоду нерідко доходили несприятливі відомості…». Законопроект Святійшого Синоду про скасування права заповіту ченців. 1911 р. / Публікація, вступна стаття і коментарі М. А. Бабкіна // Іпатіївський вісник. Науково-богословський журнал. Кострома, 2018. № 6. [№ 1 (6).] С. 87–103.

Посилання
Kembali kehalaman sebelumnya