Прі́тцкерівська пре́мія з архітекту́ри (англ.Pritzker Architecture Prize) — щорічна (з 1979 року) нагорода в галузі архітектури.
Прітцкерівська премія вважається архітектурним аналогом Нобелівської премії. Заснована Джеєм Прітцкером разом з дружиною Сідні (власники всесвітньої мережі готелів Hyatt) у 1979 р.
Розмір премії становить 100 тис. доларів США. Лауреат також одержує бронзову медаль, прикрашену орнаментом Луїса Саллівана.
Нині повноправним представником премії виступає Томас Дж. Пріцкер, а головою журі — лорд Ротшильд[1].
Міжнародне журі премії щороку змінює свій склад, і в нього входять провідні світові архітектори світу, архітектурні критики та імениті меценати і бізнесмени. Переможця з числа номінантів визначають закритим голосуванням.
Одним з головних критеріїв присудження премії є іноваційний характер архітектурних ідей, що застосовувалися при проєктуванні і будівництві.
Місце церемонії вручення премії щоразу обирається інше, і зазвичай сама церемонія супроводжується різноманітними культурницькими заходами, як то — виставками, семінарами і конференціями. Саме тому для церемонії обираються будівлі провідних музеїв світу, рідше будмайданчики масштабних будівництв або якісь визначні місця. Прітцкерівська премія вручалась у Вашингтоні (Національна галерея), Нью-Йорку (музей Метрополітен), Версалі, Єрусалимі, Лос-Анжелесі, Більбао, Берліні, Римі (Капітолійський пагорб), Мехіко, Празі, Мадриді, Санкт-Петербурзі (Ермітаж) та ін. містах.
Історія та сьогодення
Оскільки Нобелівська премія з архітектуру не вручається, це спонукало сім'ю Пріцкерів, а саме Джея Пріцкера (1922—1999) у 1979 році заснувати власну архітектурну премію[2].
Цікаво, що засновником династії Пріцкер став адвокат Микола Якович Пріцкер (1871—1956), двоюрідний брат російського філософа-екзистенціаліста Лева Ісааковича Шестова, що іммігрував в Чикаго з Києва[3].
Томас Дж. Пріцкер, нинішній президент Фундації Hyatt, разом зі своєю дружиною Марго Пріцкер, так пояснює мотиви заснування та вручення премії[4]:
«Як жителі Чикаго, не дивно, що наша родина чудово знала архітектуру, живучи на батьківщині хмарочосів, у місті зі спорудами, розробленими легендами архітекторами, такими як Луї Салліван, Френк Ллойд Райт, Міс ван дер Рое та багато інших. Мої батьки вірили, що така премія сприятиме та стимулюватиме не лише більшій обізнаності громадськості про самі будівлі, але й надихатиме на подальші творчі звершення у царині архітектури».
Оригінальний текст (англ.)
As native Chicagoans, it’s not surprising that our family was keenly aware of architecture, living in the birthplace of the skyscraper, a city filled with buildings designed by architectural legends such as Louis Sullivan, Frank Lloyd Wright, Mies van der Rohe, and many others. My parents believed that a meaningful prize would encourage and stimulate not only a greater public awareness of buildings, but also would inspire greater creativity within the architectural profession.
Журі
Склад журі премії не є сталим і постійно оновлюється. Зазвичай воно формується з 5 до 9 осіб, кожна з яких є визнаним професіоналом не лише в галузі архітектури. У їх число також входять і самі лауреати Приткерівських премій, що забезпечує «наслідування поколінь»[4]. Члени журі є незалежними, у тому числі й від сім'ї Пріцкерів.
Журі премії не прагне обирати лауреатів серед відомих і загальновизнаних архітекторів. Головний ухил йде на внесок, що може принести робота певного архітектора. Тому вибір маловідомих Прітцкерівської лауреатів зустрічає нерозуміння у середовищі фахівців.
Проблема сексизму
2013 року у зв'язку з Прітцкерівською премією було піднято питання про сексизм в архітектурі. Студентська організація «Жінки в дизайні» («англ.Women in Design») Гарвардської вищої школи дизайну[en] подала петицію від імені Деніз Скотт-Браун, у якій йшлося про те, щоб її визнали лауреаткою Прітцкерівської премії 1991 року спільно зі своїм партнером і чоловіком — Робертом Вентурі. За словами The New York Times[5]:
Петиція посилила дедалі більшу напругу в царині архітектури, пов'язану з тим, що жінкам постійно відмовляли у визнанні їхнього заслуженого здобутку, найпрестижнішу нагороду з якого до 2004 року, коли нагородили Заху Хадід, присуджували лише чоловікам.
Оригінальний текст (англ.)
And it has reignited long-simmering tensions in the architectural world over whether women have been consistently denied the standing they deserve in a field whose most prestigious award was not given to a woman until 2004, when Zaha Hadid won.
Петиція отримала міжнародну підтримку, під нею підписалося 20 000 чоловік, серед яких були і прітцкерівські лауреати різних років[6]: Ренцо Піано, Рем Колхас, Рафаель Монео, Річард Мейер, Жак Герцог і П'єр де Мерон (розділили між собою премію 2001 роки), Ван Шу, Заха Хадід і Роберт Вентурі[7]. Однак журі заявило, що рішення 1991 року оскаржити не можна, оскільки склад журі постійно змінюється і нові члени не можуть оскаржити рішення своїх попередників, частина з яких вже померли. 2012 році також не була удостоєна спільної нагороди з Ван Шу його партнер і дружина — Лу Венью. Слід зазначити, що сам лауреат не був згоден з рішенням журі[8].
В інтерв'ю CNN Деніз Скотт-Браун заявила, що Прітцкерівська премія ґрунтується на омані, що велика архітектура створюється самотніми геніальними чоловіками і не враховує значення спільної роботи[5]
Слід зазначити, що 2020 року премією було нагороджено одразу двох архітекторок Івонн Фаррелл і Шеллі Макнамару.
Лауреати
Перший лауреат премії Філіп Джонсон був нагороджений нею «за 50 років фантазії та життєвих сил, втілених у безлічі музеїв, театрів, бібліотек, будинків, садів та корпоративних структур»[9] . Лауреаткою 2004 року стала Заха Хадід, яка була першою жінкою, що отримала цю премії[10]. 2010 року Рюе Нісідзава став наймолодшим переможцем. Він отримав нагороду, коли йому виповнилося 44 роки[11].
В історії премії в 2001, 2010 та 2019 роках її отримували партнери (2001 року — Жак Герцог та П'єр де Мерон, 2010 року — Кадзуйо Седзіма та Рюе Нісідзава, а 2020 року Івонн Фаррелл та Шеллі Макнамара), які поділились нагородою[12]. 1988 року Ґордон Баншафт та Оскар Німейєр обидва були нагороджені премією[12]. Переможці 2017 року, архітектори Рафаель Аранда, Карме Пігем та Рамон Вілалта[13] стали першою групою з трьох архітекторів, хто втрьох поділив приз між собою[14].
↑Endicott, Katherine (14 жовтня 2006). The Mexican garden revisited. San Francisco Chronicle. Архів оригіналу за 19 вересня 2011. Процитовано 26 червня 2009.
.svg){kind=small}
.svg){kind=small}
.svg){kind=small}
.svg){kind=small}
.png)
.jpg)
