Орбітальні апарати за допомогою дистанційних методів (оптичних, радіофізичних тощо) можуть досліджувати значну частину планети (тоді як посадкові модулі[en] і планетоходи отримують детальніші дані про атмосферу і поверхню, але тільки в районі місця посадки). Найкращим є використання орбітального апарату в поєднанні зі спускним. У такому випадку зібрані дані доповнюють один одного[1].
Список орбітальних апаратів
Успішно працювали (або ще працюють) орбітальні апарати відповідно до об'єктів їх вивчення (у порядку запуску):
Астероїди
NEAR Shoemaker — запущено НАСА в 1996 році до астероїда Ерос. Став першим штучним супутником астероїда і першим апаратом, який здійснив посадку на астероїд. По дорозі до Еросу досліджував астероїд Матильда. Пропрацював до 28 лютого 2000 року.
«Чандраян-1» — запущений 22 жовтня 2008 року з індійського стартового майданчика Шрихарикота. 12 листопада 2008 року виведений на розрахункову навколомісячну орбіту. Серед завдань — пошук корисних копалин і запасів льоду в полярних регіонах Місяця, а також складання тривимірної карти поверхні[2].
Lunar Reconnaissance Orbiter — запуск відбувся 19 червня 2009 року. 23 червня 2009 року апарат вийшов на місячну орбіту. Запланований термін основної місії — 1 рік, додаткової — до 5 років. До завдань апарату входить[3]: — вивчення місячної глобальної топографії; — вимірювання радіації на місячній орбіті; — вивчення місячних полярних регіонів, що включає в себе пошук покладів водяного льоду та дослідження параметрів освітленості; — складання надточних карт з нанесенням об'єктів не менше 0,5 метра з метою знайти найкращі посадочні майданчики.
«Галілео» — апарат був запущений в 1989 році і пропрацював до 2003 року, провівши безліч досліджень Юпітера і його супутників. Став першим і єдиним апаратом, який вийшов на орбіту Юпітера, який вивчав цю планету тривалий час і скинули в її атмосферу спусковий зонд.
Примітки
↑Бакулин П. И. Курс общей астрономии: учебник для студентов высших учебных заведений специальности «Астрономия» / П. И. Бакулин, Э. В. Кононович, В. И. Мороз. — Изд. 4-е, испр. и доп. — Москва: Наука, Главная редакция физико-математической литературы, 1977.
