В «Енциклопедичному словнику Брокгауза і Єфрона» (1890—1907) згадується «Ново-Стародуб (Абрамівка) — містечкоОлександрійського повітуХерсонської губернії при річках Інгульці, Бешці та Вовнянці, у якому налічувалось дворів близько 560, мешканців 3 100. Колишня слобода, яка виникла при видворенні сербів, згодом військове поселення, перейменоване в містечко в 1860 році. Церква, єврейський молитовний дім, школа; 4 ярмарки»[3].
Село постраждало внаслідок геноциду українського народу, проведеного урядом СРСР 1932–1933 та 1946–1947. Частину пухлих дітей від смерті порятували працівники середньої школи (весна 1933). Типовою для мешканців села була історія підлітка Анастасії Давиденко (1919 року народження):
Люди працювали по совісті, старалися. За їхню працю не одержали нічого. А що з городу зібрали, треба віддати за різні податки. ...Вже взимку почали вмирати. Першою померла бабуся, за нею незабаром помер дідусь. Я згадую, які дужі були дід та батько, а голод звалив. Ранньою весною помер батько. Я бачу його благаючі очі перед смертю, він сказав: «Ой, як хотілося ще годочків п'ять пожить...». Помер. У травні 33-го я йду зі школи, плутаюсь пухлими ногами, а мені гукнули сусіди, що мама померла. Горе за горем. А сили не було оплакати матір. Немічні падали біля неї, бо знали, що й нам судилася така доля. Обривали листки з берестка, сушили, терли і місили на коржики. Вони теж гіркі. Від цього бур'яну почали викидати пекучі нариви, і старший брат помер від ран...
↑Волости и важнѣйшія селенія Европейской Россіи. По данным обслѣдованія, произведеннаго статистическими учрежденіями Министерства Внутренних Дѣл, по порученію Статистическаго Совѣта. Изданіе Центральнаго Статистическаго Комитета. Выпуск VIII. Губерніи Новороссійской группы. СанктПетербургъ. 1886. — VI + 157 с. (рос. дореф.)
