У статті описані міжнародні відносини, які підтримувались урядами України (що претендували на представництво всієї країни як незалежної держави) в період Української революції 1917—1922 років.
Передумови
Процес формування зовнішньополітичного органу майбутньої Української Народної Республіки було розпочато Центральної Радою 16 липня 1917 року зі проголошенням їй Другого Універсалу. У ньому йшлося про утворення Генерального секретаріату — виконавчого органу влади. З перших днів існування Генерального секретаріату в його складі почав свою діяльність Генеральний секретаріат з національних справ, який став прообразом першого зовнішньополітичного відомства України в XX столітті.
22 грудня 1917 року, Глава Генерального секретаріату Української Народної Республіки, проголошеної Третім Універсалом, Володимир Винниченко і Генеральний секретар з міжнаціональних справ Олександр Шульгин підписали «Законопроєкт про утворення Генерального секретаріату міжнародних справ». Законопроєкт був схвалений на засіданні Уряду УНР в цей же день.
Договір щодо «унормування встановлення публічних і приватно-правових відносин, щодо відміни воєнно-полонених і інтернованих цивільних осіб, щодо питання про амністію, яка повинна бути дана з приводу укладення мира і щодо питання про кораблі, які попалися у владу ворогів» від 12 лютого 1918 року
Нота щодо незадовільного забезпечення військовополонених одягом і харчами, важких умовах їх праці, знущаннях над ними наглядачів, антисанітарному стані бараків тощо[6].
Декларація уряду УНР про зміцнення добросусідських відносин з Румунією і солідарними з Україною балтійськими, чорноморськими і кавказькими країнами від 2 червня 1920 року
Відмова від виконання ультиматуму від 18 грудня 1917 року[2];
Ультимативна нота з приводу невизнання РРФСР запропонованих українською делегацією кордонів від 3 жовтня 1918 року[5]
З боку Радянської Росії:
Ультиматум з вимогою відмови від дезорганізації фронту, відмови від пропуску козачих формувань через Україну з фронту на Дон, припинення роззброєння радянських полків і червоноармійців, пропуску більшовицьких військ на Південний фронт і загрозою початку війни в разі неприйняття вимог протягом 48 годин від 17 грудня 1917 року[2]
Додаткова секретна угода від 7 серпня 1918 року[24];
Тимчасова угода про експлуатацію частини Запорізької залізниці, яка знаходиться в межах колишньої Області Війська Донського від 31 серпня 1918 року[24];
Тимчасова умова про перевезення в простому сполученні пасажирів, багажу і вантажів між залізницею Всевеликого Війська Донського і Українською державою від 2-5 вересня 1918 року[24];
Тимчасова умова про передачу рухомого складу між залізницями Всевеликого Війська Донського і Української держави від 7 вересня 1918 року[24];
Договір про спільне регулювання питань, що стосуються Донецького Басейну від 18 вересня 1918 року[24];
Умова між урядами Української держави і Всевеликого Війська Донського щодо поштово-телеграфних зносин від 18 жовтня 1918 року[24];
Договір про поставки цукру з Української держави в Всевелике Військо Донське від 29 жовтня 1918 року[24];
Конвенція про «міжнародно-правове об'єднання» між Урядом Української Народної Республіки в еміграції і Донською демократичною групою від 2 квітня 1921[25].
Офіційні ноти з боку України:
Нота про недоцільність визначення державної організації Дона як тимчасової від 17 липня 1918 року[4]
Дипломатичні представники України при уряді Всевеликого Війська Донського:
Проєкт політичної конвенції між Польщею, Латвією, Литвою, Україною, Фінляндією і Естонією за підсумками конференції в Булдурі від 31 серпня 1920 года (висловлювалася готовність взаємного визнання всіх сторін de jure, рішення всіх неприємностей мирним шляхом, намір укласти військову конвенцію оборонного характеру і т. д.)[28]
З боку України:
Резолюція протесту щодо претензії на землі непольські, заявлениі тимчасовою Польською державною радою в декларації на заклик Тимчасового уряду російського до об'єднання польського народу з вільною Російською державою від 8 квітня 1917 року[4];
Протест у відповідь на неправдиві дані Ліквідаційної комісії про замах «українських банд» у Львові і прохання до країн Антанти про введення туди своїх військ від 7 листопада 1918 року;
Протест щодо відкриття «Київського» відділу Міністерства внутрішніх справ Польщі від 27 листопада 1918 року[4];
Протест у зв'язку з окупацією Північної Холмщини, Підляшшя і частини Західної Волині та арештом української адміністрації від 2 грудня 1918 року[29];
Меморандум проти заяв про необхідність приєднання Поділля до Польщі від 22 січня 1920 року[29];
Меморіал про основні засади подальшої діяльності Уряду УНР і його бажанні й надалі перебувати і функціонувати на території Польщі від 24 листопада 1920 року[29];
Меморіал у справі нормалізації польсько-українських відносин у зв'язку з ратифікацією Ризького миру (без зазначення дати, після польського «Pro Memoria»[29].
З боку Польщі:
«Pro Memoria» (без зазначення дати, складений в 1921 році)[29]
Проєкт політичної конвенції між Польщею, Латвією, Литвою, Україною, Фінляндією і Естонією за підсумками конференції в Булдурі від 31 серпня 1920 року (висловлювалася готовність взаємного визнання всіх сторін de jure, рішення всіх неприємностей мирним шляхом, намір укласти військову конвенцію оборонного характеру і т. д.)[28]
З боку України:
Спільна нота України, Білорусії, Литви та Естонії про протест, в зв'язку з обшуком в одному з консульств, а також проти конфіскації латвійської армії автомашин дипломатичних представництв, видворення з Латвії іноземних громадян і їх мобілізації в латвійську армію від 5 грудня 1919 року[28];
Нота про визнання Україною незалежності Латвії і її Тимчасового уряду від 10 грудня 1919 року[28];
Декларація уряду УНР про зміцнення добросусідських відносин з Румунією і солідарними з Україною балтійськими, чорноморськими і кавказькими країнами від 2 червня 1920 року[28];
Протест проти переговорів Латвії з Радянською Україною від 27 січня 1921 року[28].
З боку Латвії:
Нота про визнання Латвією УНР від 17 лютого 1920 року[28];
Офіційне запрошення на конгрес поштового та телеграфного зв'язку в Булдурі від 9 вересня 1920 року[28].
Проєкт політичної конвенції між Польщею, Латвією, Литвою, Україною, Фінляндією і Естонією за підсумками конференції в Булдурі від 31 серпня 1920 року (висловлювалася готовність взаємного визнання всіх сторін de jure, рішення всіх неприємностей мирним шляхом, намір укласти військову конвенцію оборонного характеру і т. д.)[28]
—
Глави Надзвичайної дипломатичної місії України в Литві:
Проєкт політичної конвенції між Польщею, Латвією, Литвою, Україною, Фінляндією і Естонією за підсумками конференції в Булдурі від 31 серпня 1920 року (висловлювалася готовність взаємного визнання всіх сторін de jure, рішення всіх неприємностей мирним шляхом, намір укласти військову конвенцію оборонного характеру і т. д.)[28].
Договір між Естонією та УСРР від 25 листопада 1921 року (взаємне визнання держав, встановлення засад міждержавної співпраці і т. д.)[31].
Проєкт політичної конвенції між Польщею, Латвією, Литвою, Україною, Фінляндією і Естонією за підсумками конференції в Булдурі від 31 серпня 1920 року (висловлювалася готовність взаємного визнання всіх сторін de jure, рішення всіх неприємностей мирним шляхом, намір укласти військову конвенцію оборонного характеру і т. д.)[28]
Передвступний договір між Західно-Українською Народною Республікою і Українською Народною Республікою про подальшу Злуку обох республік в єдину велику державу від 1 грудня 1918 року[1];
↑Однак з 1920 року українська дипломатична місія неофіційно визнавалася представництвом УНР в Бельгії; українським дипломатам вдалося встановити відносини з Міністерством закордонних Бельгії (після реформи МЗС Бельгії 1 січня 1921 року Україна була включена в секцію, яка займалася справами Східної Європи) та іншими міністерствами; представництво УНР отримало дозвіл на видачу паспортів українським громадянам, які визнавалися бельгійським урядом; на прохання українського представництва бельгійські установи безперешкодно дозволяли в'їзд і виїзд з країни українським представникам; українцям вдалося встановити відносини з представництвами інших держав, які були акредитовані в Бельгії[13]
↑12 червня 1918 року відбулося підписання прелімінарного мирного договору між Українською Державою й Російською Радянською Республікою згідно зі статтею VI договору Росії з Центральними Державами. У преамбулі цього договору зазначено, що він підписується двома незалежними державами. У статті 4 договору говорилося про обмін консулами для захисту інтересів громадян. На цій підставі Українською Державою було засновано генеральні консульства в Москві й Петрограді та ще у 18 російських містах, де проживала значна кількість українців. Були засновані російські консульські установи в 7 містах в Україні. 24 грудня 1918 року вийшла постанова Народного Комісаріату закордонних справ РСФРР, в якій говорилося, що після анулювання Брестського мирного договору уряд Російської Республіки не визнає України за самостійну державу
↑Однобічне визнання з боку БНР. Однак Енциклопедія історії Білорусі стверджує, що в червні 1918 року білоруська делегація на чолі з Скірмунтом відвідала Київ і Уряд Української Народної Республіки визнав БНР[16]
↑Де-факто визнання закріплене в Політичній конвенції, підписаній на Ризькій конференції в серпні 1920 року.
↑Однак персонал української дипломатичної місії в Нідерландах був звільнений від реєстрації в поліції, яка була обов'язковою для всіх іноземців, і без перешкод отримував візи для в'їзду і виїзду з країни; з 1920 року дипломатичної місії УНР почали видавати дипломатичні візи як для «української делегації»; на прохання українського представництва українським послам, головам місій і міністрам без перешкод видавалися дипломатичні візи для в'їзду на територію Нідерландів; було дозволено видавати паспорти українським громадянам (вони візувалися нідерландськими установами і визнавалися дійсними для перебування на території Нідерландів); паспорта, які видавало українське представництво в Нідерландах, візувалися англійськими, американськими, бельгійськими, швейцарськими та французькими консулами; Міністерство закордонних справ Нідерландів і інші офіційні установи офіційно зверталися до української дипломатичної місії; в шкільних атласах 1919-1920 років друкувалися спеціальні карти України[13]
↑Однак Святий Престол офіційно підтримував право України на самовизначення і надав підтримку УНР на Паризькій мирній конференції[37]
↑З відповіді Держсекретаря США Роберта Лансінга на лист Юліана Бачинського: «Уряд і народ США з живим інтересом ставляться до добробуту людей в усіх частинах Росії, включно в Україні. Проте США не визнають ані незалежності України, ані жодного уряду, який тепер там при владі, а тому не готові прийняти представників українського уряду»
↑Папакін А. Останній польський бій на східноєвропейському театрі воєнних дій Першої світової війни — Канів, 11 травня 1918 р. / А. Папакін // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Історія. — 2014. — Вип. 3. — С. 32-35.