Share to: share facebook share twitter share wa share telegram print page

 

Макаров Юрій Володимирович

У Вікіпедії є статті про інших людей із прізвищем Макаров.
Юрій Макаров
 Редагувати інформацію у Вікіданих
Юрій Макаров, квітень 2016
Народився24 квітня 1955(1955-04-24) Редагувати інформацію у Вікіданих (69 років)
Софія, Болгарія
Країна СРСР Редагувати інформацію у Вікіданих
 Україна Редагувати інформацію у Вікіданих
Національністьросіянин
Діяльністьжурналіст, телеведучий, режисер, письменник, документаліст
Галузьжурналістика[1] Редагувати інформацію у Вікіданих і література[1] Редагувати інформацію у Вікіданих
Alma materФакультет романо-германської філології Київського національного університету імені Тараса Шевченкаd Редагувати інформацію у Вікіданих
Знання мовукраїнська[1] Редагувати інформацію у Вікіданих і російська[1] Редагувати інформацію у Вікіданих

Ю́рій Володи́мирович Мака́ров (нар. 24 квітня 1955, Софія) — український журналіст, телеведучий, документаліст, письменник російського походження[2]. До 2009 року був шеф-редактором, відтоді оглядачем часопису «Український тиждень», з 2017 по 2019 рік був членом правління НСТУ, від 2019 р. виконавчий продюсер Суспільного телебачення НСТУ. Голова Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка (з грудня 2019[3] по березень 2023 року).

Біографія

Юрій Макаров зі Світланою Поваляєвою в «Книгарні Є» на Хрещатику

Народився в Софії, столиці Болгарії в родині емігрантів. Батько — хімік, політв'язень з 1973 по 1978 рік, згодом переїхав до Франції. Мати — камерна співачка, солістка Укрконцерту та Київської філармонії. Дід за батьком був капітаном[ru] лейб-гвардії Семенівського полку в Санкт-Петербурзі[4]. Дід за матір'ю, з яким родина повернулася на батьківщину 1958 р., служив священником у сільських парафіях Болгарії, настоятелем церкви Святителя Миколи Чудотворця у м. Софія, після репатріації — настоятелем Петропавлівського собору в Луганську, старостою Володимирського кафедрального собру в Києві[5].

Закінчив Київський університет ім. Т. Шевченка, факультет романо-германської філології (1972—77), де навчався в Костянтина Тищенка. З 1977 по 1980 рік лаборант кафедри мов, викладач французької мови в Київській консерваторії ім. П. Чайковського. З 1980 по 1987 рік кореспондент, оглядач промислово-економічної редакції, Радіо-телеграфне агентство України (РАТАУ). З 1987 по 1993 рік був редактором, режисером, студія «Київнаукфільм», студія «Четвер». З 1994 по 1995 рік був заступником головного редактора, газета «Контракт».

З 1995 на ТРК «Студія 1+1»: ведучий програм «Імперія кіно», «Телеманія», «Сніданок з 1+1», «Спецпроект Юрія Макарова», «Документ», з 1998 року головний редактор телекомпанії. З 2008 по 2010 рік на Першому національному телеканалі автор-ведучий програми «Культурний фронт». З 2011 по 2013 рік працював на телеканалі «ТВі», ведучим програм «Цивілізація» та «Цивілізація 2.0». З 2015 року співведучий ток-шоу «Війна і мир» (разом з Євгеном Степаненком) на телеканалі «UA:Перший», з 2016 по 2017 рік був директором ТО документальних фільмів НТКУ, з 2017 по 2019 рік — член правління НСТУ, далі — виконавчий продюсер НСТУ.

Восени 2007 року очолив журнал «Український тиждень», залишив посаду шеф-редактора у вересні 2009 року, відтоді постійний колумніст видання[6].

Член Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка (з грудня 2016), голова Комітету (з грудня 2019 до березня 2023).[7] Був членом журі кінофестивалю "Молодість" 2002, 2008 р.р.

Член Українського ПЕН.

Був одружений чотири рази. Дочка Марія 1997 р. нар.

Володіє російською, французькою, англійською, болгарською мовами.

Нагороди

Лавреат премії Телевізійної академії України «Золота Ера» в номінації «Найкраща культурно-історична програма», багаторазовий номінант та двічі лавреат національної премії «Телетріумф» (2006, 2007), лавреат ІІ премії PROMAX/BDA (разом з О. Захаровою та О. Роднянським) за найкраще промо телеканалу (Сан-Франціско, 1999). Номінант премії «Книга року BBC» за 2013 р.[8] з романом «За чверть десята». Заслужений журналіст України[9]

Бібліографія

українською:

романи

  • «Культурний шар». Переклад з російської: Леся Ганжа. Київ: Факт, 2003. 240 с. ISBN 966-8408-00-4
  • «Геній місця». Київ: Факт 2010. 250 стор. ISBN 978-966-359-345-6 (назва другого видання — «Genius Loci». Київ: Нора-друк, 2014. 224 стор. ISBN 978-966-8659-3).
  • «За чверть десята». Київ: Нора-друк, 2013. 237 стор. ISBN 978-617-688-015-8 (Серія «Читацький клуб»)

збірки есеїстики:

  • «Ти не один!: з новітньої історії укр. телебачення» [разом з Ольгою Герасим'юк та Станіславом Чернілевським]. Харків: Фоліо, 2004. 302 с. ISBN 966-03-2755-2
  • «R2U». Київ: Нора-друк, 2014. 253 стор. ISBN 978-966-8659-40-9
  • «Та невже?» Київ: Дух і літера, 2024. 312 стор. ISBN 978-617-8262-58-7

російською:

  • Путешествия дилетанта. Харків: Фоліо, 2005
  • Секс и город Киев. Мужской взгляд[10]. Харків: Фоліо, 2005

Фільмографія

  • 1991 — «Дрібниці» (автор і режисер)
  • 1992 — «Сходи до неба» (автор і режисер)
  • 1993 — «Споконвіку було слово» (автор і режисер)
  • 1999 — «Троцький. Невідомий революціонер» (автор)
  • 1999 — «Чорнобиль, післямова» (автор)
  • 2000 — «Таємниця Японії» — (автор)
  • 2000 — «Ізраїль: дні без війни» (автор)
  • 2001 — «Мій Шевченко», 4 с. (автор разом з Оленою Чекан)
  • 2005 — «Мазепа: кохання, велич, зрада» (автор і режисер)
  • 2016 — «Борхес», 7 с. (виконавчий продюсер)
  • 2016 — «Єжі Ґєдройць: магічна сила слова» (виконавчий продюсер)
  • 2016 — «Іван Драч. У пошуках Маройки» (виконавчий продюсер)
  • 2016 — «Перехід» (виконавчий продюсер)
  • 2018 — «Лайфхак українською», 36 с. (автор ідеї, виконавчий продюсер)
  • 2020 — «На східному фронті», 10 с. (автор разом з Євгеном Степаненком)
  • 2024 — «Будапешт. Бомба під Незалежність», 2 с.; (автор, реж. Роман Синчук, Олеся Моргунець-Ісаєнко)[11]

Громадська позиція

У червні 2018 записав відеозвернення на підтримку ув'язненого у Росії українського режисера Олега Сенцова[12]. Послідовно відстоює пріоритет української мови в публічному просторі[13].

Примітки

  1. ↑ а б в г Чеська національна авторитетна база даних
  2. ↑ Я - етнічний росіянин: відомий журналіст побажав смерті адептам руського міра. OBOZREVATEL NEWS (укр.). 30 квітня 2017. Процитовано 6 червня 2022.
  3. ↑ Указ Президента України від 19 грудня 2019 року № 919/2019 «Питання Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка»
  4. ↑ Макаров Ю.В.. Моя служба в Старой Гвардии. 1905-1917. Буэнос-Айрес, 1951. militera.lib.ru. Архів оригіналу за 23 грудня 2016. Процитовано 8 січня 2017.
  5. ↑ Кінодокументаліст, телеведучий, письменник Юрій МАКАРОВ: "Гарні й довгоногі дівчата у суспільній свідомості мають римуватись з довгоногими і широкоплечими хлопцями, а не з товстими дядьками на «мерседесах». Архів оригіналу за 9 лютого 2009. Процитовано 4 січня 2010.
  6. ↑ Юрій Макаров | Український тиждень (укр.). Процитовано 29 листопада 2024.
  7. ↑ Указ Президента України від 23 грудня 2016 року № 575/2016 «Про склад Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка». Архів оригіналу за 27 грудня 2016. Процитовано 27 грудня 2016.
  8. ↑ Україна, B. B. C. Автотерапевтичний роман: рецензія на книгу Юрія Макарова. BBC Україна. Архів оригіналу за 7 листопада 2016. Процитовано 6 листопада 2016.
  9. ↑ Відзнака автоматично дає право на місце на Байковому цвинтарі. ru.telekritika.ua. Архів оригіналу за 27 листопада 2021. Процитовано 1 листопада 2016.
  10. ↑ книга планувалась спочатку під назвою «Листи до незнайомки», див. Юрій Макаров: «Зараз ми готуємо документальний серіал до 15-річчя української Незалежності» [Архівовано 5 березня 2017 у Wayback Machine.]
  11. ↑ «Будапешт. Бомба під Незалежність» (укр.). «Суспільне Культура». 24 серпня 2024. Процитовано 1 вересня 2024.
  12. ↑ Sentsov 28. YouTube. Free Sentsov. 7 червня 2018. Архів оригіналу за 27 листопада 2021. Процитовано 3 червня 2021.
  13. ↑ Юрій Макаров. Має залишитися тільки один. Лекція про мову

Джерело

Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Макаров Юрій Володимирович
Kembali kehalaman sebelumnya